Читать онлайн книгу "Магеллан. Амеріґо (збірник)"

Магеллан. Амерiго (збiрник)
Стефан Цвейг


«Магеллан» – книга, що описуе епоху Великих географiчних вiдкриттiв, – належить до числа кращих творiв австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942). Їi дiя розгортаеться в той час, коли Португалiя стае морською державою i висувае на свiтову арену видатних людей. У центрi оповiдi – доля Магеллана, людини величезноi волi, вiдваги i мужностi, яка здiйснила неймовiрне за складнiстю плавання – першу успiшну навколосвiтню експедицiю. Також до видання входить повiсть про Амерiго Веспуччi, великого мандрiвника, чиiм iм’ям названо цiлий материк, якого вiн не вiдкривав.





Стефан Цвейг

Магеллан

Амерiго



© І.В. Сойко, переклад украiнською, 1991

© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017


* * *




Магеллан

Людина та ii дiяння





Вiд автора


Книжки народжуються з найрiзноманiтнiших почуттiв. Книжки пишуть у поривi натхнення чи з почуття вдячностi, хоча духовну пристрасть нiяк не менше здатнi розпалити досада, гнiв, прикрощi. Інодi до творчостi спонукае цiкавiсть, психологiчна потреба пiд час писання самому розiбратися в людях та подiях. Але й мотиви сумнiвного роду: честолюбство, корисливiсть, самомилування досить часто спричиняються до творення; тому автор, власне кажучи, щоразу мав би усвiдомлювати, якi почуття, який особистий потяг змусили його вибрати свiй сюжет. Щодо цiеi книжки, то ii внутрiшнiй мотив для мене цiлком очевидний. Вона виникла з дещо незвичного, але вельми настирливого почуття – сорому.

А було це так. Минулого року менi нарештi трапилася довгождана нагода поiхати до Пiвденноi Америки. Я знав, що в Бразилii на мене чекають найдивовижнiшi мiсця на землi, а в Аргентинi – нi з чим незрiвнянна зустрiч iз побратимами по духу. Вже сама думка про це робила поiздку чудесною, а дорогою до цього додалося й iнше, що може бути приемним: спокiйне море, повний вiдпочинок на швидкiсному й мiсткому суднi, вiдчуженiсть вiд усiх обов’язкiв та щоденних турбот. Я вповнi насолоджувався райськими днями цiеi подорожi. Та раптом, на сьомий чи восьмий день, я пiймав себе на тому, що в мою душу закралося почуття якоiсь досадливоi нетерплячки. Одне i те ж блакитне небо, одна i та ж непорушна морська гладiнь! У ту хвилю раптового нетерпiння менi здалося, що години подорожi спливають як нiколи повiльно. У глибинi душi менi хотiлося, щоб подорож якнайшвидше закiнчилася, я радiв, що стрiлка годинника щодня невтомно рухаеться вперед. Лiнива, млява насолода нiчим якось несподiвано почала гнiтити мене. Однi й тi ж обличчя тих самих людей навiвали нудьгу, одноманiтнiсть життя на борту корабля дратувала нерви саме своiм розмiреним супокоем. Тiльки б уперед, уперед, тiльки б швидше, швидше! Нараз цей чудесний, затишний, комфортабельний лайнер видався менi не таким швидким, як того хотiлося б.

Мабуть, менi потрiбна була якась мить, щоб усвiдомити свою нетерплячку, i менi вiдразу стало соромно. «Ти ж iдеш, – сердито сказав я собi, – на одному з найбезпечнiших суден, здiйснюеш чи не найпрекраснiшу подорож, до твоiх послуг будь-якi розкошi. Якщо увечерi у твоiй каютi надто прохолодно, варто тобi лише двома пальцями повернути ручку регулятора – i повiтря нагрiеться. Дошкуляе полуденне сонце екватора – не бiда, поруч з тобою знаходиться примiщення з охолоджувальними вентиляторами, а трохи далi на тебе чекае плавальний басейн. За обiднiм столом у цьому найвишуканiшому з усiх готелей ти можеш замовити собi будь-яку страву, будь-який напiй – все з’явиться, наче за помахом чарiвноi палички, мовби принесене небесними ангелами, до того ж у достатнiй кiлькостi. Можеш побути на самотi i почитати книжку, можеш, скiльки душi забагнеться, розважитися iграми, музикою чи спiлкуватися з товариством. Маеш усi зручностi, i безпека твоя гарантована. Ти знаеш, куди iдеш, знаеш iз точнiстю до години час прибуття i знаеш, що на тебе чекае тепла зустрiч. Так само й у Лондонi, Парижi, Буенос-Айресi та Нью-Йорку щогодини знають, у якiй саме точцi свiту знаходиться твое судно. І варто тобi лише пiднятися по схiдцях, якихось двадцять сходинок, як слухняна iскра бездротового телеграфного зв’язку негайно вилетить з апарату i понесе твое запитання, твое вiтання в будь-який куточок земноi кулi, а за годину ти уже матимеш вiдповiдь з будь-якоi точки свiту. Згадай-бо, нетерплячий, ненаситний чоловiче, як то було колись! Порiвняй хоч на хвилину цю подорож з мандрами минулого, насамперед з першими мандрiвками тих смiливцiв, котрi вiдкрили цi безкраi моря-океани, вiдкрили свiт для нас, i нехай тобi стане соромно! Спробуй собi уявити, як вони у давнину на крихiтних рибальских вiтрильниках вирушали у невiдомiсть, не знаючи дороги, загубившись у неосяжних просторах, де на них увесь час чигала небезпека, вiдданi на поталу примхам погоди й приреченi на муки. Морок ночi, едине питво – тепла й затхла вода з бочок або ж зiбрана дощова, едина iжа – зачерствiлi сухарi й солоне прогiркле сало, а часто навiть цiлi днi без цього убогого харчу. Нi постелi, нi кiмнатки для вiдпочинку, пекельна спека, немилосердна холоднеча, до того ж усвiдомлення повноi самотностi й безвиходi серед цiеi безжалiсноi морськоi пустелi. Дома ж мiсяцями, роками не знали, де вони i що з ними, та й самi вони не знали, куди пливуть. Незгоди супроводжували iх повсякчас, тисячолика смерть переслiдувала iх на водi й на сушi, щомитi загрожувала iм зустрiч з розбiйниками, з грiзною стихiею; мiсяцями, роками, безперестанку iхнi злиденнi, вутлi суденця були огорнутi страхiтливою порожнечею й самотнiстю. Нiхто – i вони це добре знали – не зможе прийти iм на допомогу, жодне вiтрило – i вони це знали – не зустрiнеться iм за довгi, довгi мiсяцi плавання в цих неторованих водах, нiхто не зможе порятувати iх у бiдi, в час небезпеки, нiхто не принесе звiстку про iхню смерть, iхню загибель». Ось такi думки про першi подорожi конкiстадорiв морiв обсiли мою голову, i я вiдчув жагучий сором за свою нетерплячiсть.

Оте почуття, щойно з’явившись, уже не полишало мене впродовж усiеi подорожi, думка про безiменних героiв нi на мить не давала менi спокою. В мене з’явилося бажання бiльше довiдатися про тих, хто першим вiдважився на боротьбу зi стихiею, прочитати про першi плавання по непiзнаних океанах тi оповiдi, якi так хвилювали мене ще в юностi. Тож я заглянув до судновоi бiблiотеки i вибрав собi навмання кiлька томiв. З усiх постатей мореплавцiв i описiв плавань найбiльше враження справив на мене подвиг людини, котра, як менi видаеться, здiйснила неймовiрне в iсторii пiзнання земних просторiв. Я маю на увазi Фернана Магеллана, того, хто з п’ятьма утлими рибальскими вiтрильниками вирушив iз Севiльi, щоб обiгнути земну кулю. Чи не найдивовижнiша одiссея в iсторii людства – це плавання двохсот шiстдесяти п’яти вiдважних морякiв, з яких повернулися лише вiсiмнадцять, хоч i на напiврозбитому суднi, зате з прапором великоi перемоги на щоглi. В тих книжках про нього розповiдалося небагато, принаймнi менi цього було замало. Тож, повернувшись додому, я продовжував читати i дошукуватись нових вiдомостей, дивуючись, як мало та й скiльки непевного було досi сказано про це героiчне дiяння. І, як це не раз бувало ранiше, я збагнув, що найкращою можливiстю пояснити самому собi непоясненне буде взятися за перо й описати усе. Так з’явилася ця книжка – правду кажучи, й на мiй власний подив. Бо, намагаючись якомога правдивiше зобразити цю другу одiссею за всiма доступними менi документами, я весь час мав якесь дивне почуття, нiби оповiдаю щось небувале, одне з найбiльших марень, одну з найсвященнiших легенд людства. Та немае нiчого прекраснiшого за правду, що видаеться неправдоподiбною! У великих подвигах людства, саме через те, що вони так високо здiймаються над пересiчними земними дiлами, завше криеться щось незбагненне; та саме в цьому незбагненному людство знову й знову черпае вiру в себе.

1937



Ім’я людини, котра здiйснила перше кругосвiтне плавання, увiйшло в iсторiю не менш як у чотирьох-п’яти варiантах. У португальських iсторичних документах великий мореплавець згадуеться то як Фернан Магальянш, то як Фернан Магельянш. Сам же вiн, перейшовши на службу до iспанського короля, пiдписував документи Магальянес або ж Магельянес, а картографи подавали iспанський варiант вiдповiдно до латини – Магелланус. Тож, коли передi мною постало питання вибору одного iменi для цiеi книжки, я вiддав перевагу латинському, давно вживаному в усьому свiтi варiанту – Магеллан, за аналогiею з Колумбом (Columbus), якого ми також не звемо Христофором Коломбо чи Христобалом Колоном. Габсбурзький монарх, який сприяв спорядженню експедицii Магеллана, теж виступае пiд своiм вiдомiшим iменем – Карл П’ятий, хоча вiн на час початку експедицii був вiдомий лише як Карлос Перший, король Іспанii, i ще не був увiнчаний короною нiмецького iмператора.



Navigare necesse est[1 - Плавати по морю необхiдно (лат.).]


Спочатку були прянощi. З тих пiр, як римляни пiд час своiх подорожей i воен уперше добрали смаку в гострих, ядучих i п’янких схiдних приправах, Захiд уже не може та й не хоче обходитися i на кухнi, й у погребi без especeria – iндiйських спецiй. Бо аж до пiзнього середньовiччя iжа пiвнiчних народiв була неймовiрно прiсною i несмачною. Мине ще багато часу, перш нiж найпоширенiшi нинi плоди – картопля, кукурудза i помiдори здобудуть собi права громадянства в Європi; а поки що мало хто пiдкислюе страви цитриною, пiдсолоджуе цукром; ще не виявленi чудеснi тонiзуючi властивостi кави i чаю; навiть правителi i знатнi особи за тупою ненажерливiстю не здатнi приховати сiру одноманiтнiсть трапез. І от – диво дивне: варто лише до найскромнiшоi страви додати одне-едине зернятко iндiйських прянощiв, пучечок перцю, сухого мускатного цвiту, дрiбку iмбиру або корицi, – як у ротi вiдразу ж виникае незнане досi приемне подразнення. Мiж яскраво вираженим мажором i мiнором кислого й солодкого, гострого i прiсного наразi забринiли чарiвнi кулiнарнi обертони й промiжнi звуки; невдовзi ще не витонченi, варварськi смаковi нерви людей середньовiччя починають з усе бiльшою жадобою вимагати цих нових збуджуючих приправ. Страва вважаеться добре приготовленою, лише коли вона до знемоги переперчена, надмiру гостра й пекуча; навiть у пиво кладуть iмбир, а вино так приправляють товченими спецiями, що кожен ковток, наче порох, обпалюе горло. Проте не тiльки для кухнi потрiбна Заходу така величезна кiлькiсть especeria. Жiноче кокетство вимагае все бiльше й бiльше пахощiв Аравii, до того ж щоразу нових i нових – подразливого мускусу, п’янкоi амбри, трояндовоi олii; ткачi й фарбувальники мусять виготовляти для них китайський шовк та iндiйськi вiзерунчастi тканини, а золотарi добувати на торгах бiлi цейлонськi перли й голубуватi нарсингарськi дiаманти. Ще бiльший попит на заморськi товари мае католицька церква, бо жодне з мiльярдiв зерен ладану в кадильницях, якими вимахують причетники в тисячах i тисячах церков Європи, не проросло на европейськiй землi; кожне з мiльярдiв цих зерен морем i суходолом здiйснювало свiй довгий шлях з Аравii. Аптекарi у свою чергу е постiйними покупцями знаменитих iндiйських спецiй: опiю, камфори, дорогоцiнноi смоли натурального каучуку; з досвiду вони добре знають, що нi бальзам, анi якесь iнше лiкарське зiлля не змусить хворого повiрити в його цiлющу силу, коли на порцеляновому тиглику синiми лiтерами не буде виведено магiчне слово «arabicum» або «indicum»[2 - Арабський або iндiйський (лат.).]. Усе, що походило зi Сходу, своею вiддаленiстю, винятковiстю, екзотичнiстю, а може, й навiть дорожнечею нестримно почало набувати для Європи навiяних гiпнотичних чарiв. «Арабський», «перський», «iндостанський» – цi атрибути в добу середньовiччя (подiбно до того, як у вiсiмнадцятому столiттi епiтет «французький») прирiвнюються до слiв: розкiшний, витончений, шляхетний, вишуканий, коштовний. Жоден товар не був таким жаданим, як прянощi: здавалося, нiби пахощi цих схiдних квiтiв наповнили магiчними чарами душi европейцiв.

Але саме через те, що мода так настiйливо вимагала iндiйських товарiв, вони були дорогими i ставали дедалi дорожчими. Сьогоднi навряд чи можливо точно вiдтворити криву гарячкового пiдвищення цiн на них, бо всi iсторичнi таблицi грошовоi вартостi, як показуе досвiд, лишаються абстрактними. Наочне уявлення про бездумне пiдвищення цiн на прянощi найкраще можна скласти собi, згадавши, що на початку другого тисячолiття нашоi ери той самий перець, який нинi вiльно стоiть на столиках кожного трактиру i який недбало розсипають, мовби пiсок, вiдраховувався по зернинцi й прирiвнювався майже до ваги срiбла. Цiннiсть перцю була настiльки стабiльною, що чимало держав i мiст розплачувалися ним як благородним металом; за перець можна було придбати земельнi дiлянки, перцем сплачували посаг чи купували собi права громадянства. На вагу перцю багато правителiв i мiст визначали мито, а коли в середнi вiки хотiли про когось сказати, що той багатюща людина, його глузливо обзивали «мiшком перцю». Імбир, корицю, хiнну кору i камфору зважували на ювелiрних i аптекарських терезах, щiльно зачинивши вiкна й дверi, аби протягом не здуло бодай крупинку дорогоцiнного порошку. Але якою б абсурдною на сьогоднi не видавалася нам така переоцiнка прянощiв, вона стае зрозумiлою, коли згадаеш, з якими труднощами i ризиком iх привозили в Європу. Безконечно далекою на той час була вiдстань мiж Сходом i Заходом, i яких тiльки перешкод, яких небезпек не доводилося долати кораблям, караванам i валкам! Якоi одiссеi мусило зазнати кожне зернятко, кожна пелюсточка, перш нiж вони з зеленого куща на Малайському архiпелазi потрапляли на свiй останнiй морський берег й, нарештi, на прилавок европейського крамаря! Звiсна рiч, сама по собi жодна з цих рослин не була рiдкiсною. На протилежному боцi земноi кулi всi цi рослини – коричнi дерева на Тiдорi, гвоздичнi на Амбоiнi, мускатнi горiхи на Бандi, кущики перцю на Малабарському узбережжi – буяють так само привiльно, як у нас чортополох, тому центнер прянощiв на Малайських островах коштуе не бiльше, нiж дрiбка прянощiв на Заходi. Але через скiльки рук мае пройти товар, перш нiж вiн через пустелi й моря потрапить до останнього покупця – до споживача! Першiй парi рук, як завжди, платять найгiрше: раб-малаець, який зривае свiжий цвiт i в плетенiй корзинi на засмаглiй спинi несе його на ринок, не набувае собi нiчого, крiм власного поту. Зате його хазяiн уже мае певний зиск; купець-магометанин скуповуе у нього товар i на невеличкому малайському вiтрильнику пiд пекучим сонцем везе його з Молуккських островiв вiсiм, десять, а то й бiльше днiв до Малакки (поблизу нинiшнього Сингапура). Тут у витканих ним тенетах уже чатуе перший павук-кровопивця: хазяiн гаванi, могутнiй султан, вiн стягуе з купця мито за перевантаження товару. Лише пiсля сплати мита купець одержуе право перенести духмяний товар на джонку, дещо бiльше за розмiрами парусне судно, i знову широке весло або чотирикутне вiтрило поволi рухае суденце вздовж берегiв Індii. Так спливае не один мiсяць: одноманiтна iзда пiд вiтрилом, а в штиль – нестерпно довге чекання пiд спекотливим, безхмарним небом. Тодi знову поквапна втеча вiд тайфунiв i корсарiв. Яке ж важке й невимовно небезпечне це перевезення товарiв через два, ба навiть через три тропiчних моря! З п’яти суден майже щоразу одне стае жертвою бур або пiратiв, i купець дякуе Боговi, коли, благополучно поминувши Камбай, нарештi дiстанеться до Ормуза чи Адена, де йому вiдкриваеться доступ до Arabia felix[3 - Щасливоi Аравii (лат.).] або Єгипту. Однак новий спосiб перевезення, що починаеться в тутешнiх краях, не менш тяжкий i не менш небезпечний. Довжелезними покiрливими вервечками стоять у цих перевалочних гаванях тисячi верблюдiв, за першим знаком хазяiна слухняно опускаючись на колiна, коли на них один за одним нав’ючують туго перев’язанi тюки перцю та мускатного цвiту, i, розмiрено погойдуючись, «чотириногi кораблi» розпочинають свою путь по пiщаному морю. Довгi й довгi мiсяцi просуваються крiзь пустелю арабськi каравани з iндiйськими товарами – «тисяча й одна нiч» немов воскресае в цих назвах – через Бассору, Багдад i Дамаск до Бейрута i Трапезунда або через Джiдду до Каiра. Цi предковiчнi довгi шляхи добре вiдомi торговцям ще з часiв фараонiв i бактрiйцiв. Але, на лихо, iх не згiрше знають бедуiни – цi пiрати пустелi; смiливий набiг часто-густо одним махом знищуе плоди зусиль багатьох мiсяцiв. Навiть коли й пощастить порятувати добро вiд пiщаних вихорiв та бедуiнiв, то воно стае здобиччю iнших розбiйникiв: з кожного верблюда, з кожного тюка хеджаськi емiри, египетськi й сирiйськi султани вимагають сплати мита, до того ж якнайщедрiшого. Сотнями тисяч дукатiв оцiнюються щорiчнi прибутки одного лише египетського розбiйника з великоi дороги, який стягуе мито за перевезення прянощiв. І коли, нарештi, караван дiстанеться гирла Нiлу – поблизу Александрii, – там його вже очiкуе останнiй, але далеко не найскромнiший любитель поживитися – венецiанський флот. Вiдтодi як Венецiя пiдступно знищила свою торгову суперницю – Вiзантiю, ця маленька республiка повнiстю привласнила собi монополiю торгiвлi прянощами на Заходi; замiсть того щоб перевозити товар до мiсця призначення, його спершу везуть до Рiальто, де його купують на торгах нiмецькi, фламандськi чи англiйськi маклери. І лише по тому, у возах на широких колесах, через заснiженi й зледенiлi альпiйськi перевали, котяться цi плоди, два роки тому народженi i виплеканi тропiчним сонцем, до европейського крамаря, отже, й до споживача.

Не менше нiж через дюжину рук, – меланхолiйно занотовуе Мартiн Бегайм 1492 року в свiй глобус, знамените свое «Яблуко земне», – повиннi пройти iндiйськi прянощi, перш нiж потраплять до останнiх рук – до споживача: «А також знати належить, що спецii, якi ростуть на островах iндiйських, на Сходi в багатьох руках побувають, допоки до наших краiв потраплять». І хоч нажива мае бути подiлена мiж дюжиною рук, кожна з них все ж вижимае з iндiйських прянощiв доволi золотого соку; попри всi небезпеки й постiйний ризик, торгiвля спецiями в середньовiччi вважаеться найбiльш прибутковою, бо найменший обсяг товару дае найбiльший прибуток. Нехай навiть з п’яти кораблiв – експедицiя Магеллана пiдтверджуе правильнiсть цього розрахунку – чотири пiдуть на дно разом з вантажем, нехай з двохсот шiстдесяти п’яти осiб двiстi не повернуться додому, то це значить лише, що матроси й капiтани поклали життя, а купець i тут не матиме збиткiв. Навiть коли по трьох роках з п’яти кораблiв повернеться найменший, але добре завантажений прянощами, цей вантаж iз лишком компенсуе втрати, бо мiшок перцю в п’ятнадцятому столiттi коштуе дорожче за життя людини. Тому й не дивно, що за великого пропонування нiчого не вартих життiв i бурхливого попиту на високоцiннi прянощi розрахунок купцiв завжди виявлявся безпомилковим. Венецiанськi палацо, палаци Фуггерiв i Вельзерiв спорудженi майже виключно з прибуткiв вiд iндiйських прянощiв.

Але як залiзо неминуче береться iржею, так i великi прибутки незмiнно супроводжуються чорними заздрощами. Будь-який привiлей сприймаеться iншими як несправедливiсть, i там, де окрема групка людей надмiру збагачуеться, там сама собою виникае коалiцiя обдiлених. Уже давно генуезцi, французи, iспанцi дивляться скоса на спритнiшу Венецiю, яка зумiла вiдвести золотий Гольфстрiм до Канале Гранде, але ще бiльше дратують iх Єгипет i Сирiя, де iслам нездоланним ланцюгом вiдгородив Індiю вiд Європи: жодне християнське судно не мае права заходити у води Червоного моря, жодному купцю-християнину не дозволяеться проiжджати через нього. Вся торгiвля з Індiею невблаганно здiйснюеться через турецьких i арабських купцiв i посередникiв. Таким чином, товари не лише безглуздо пiднiмаються в цiнi для европейського споживача, не лише перехоплюються прибутки купцiв-християн, але й виникае загроза, що вся маса благородних металiв рине на Схiд, оскiльки мiнова вартiсть европейських товарiв значно поступаеться вартостi iндiйських. Уже через цей досить вiдчутний торговий дефiцит поквапливе бажання Заходу звiльнитися з-пiд розорливого i принизливого контролю ставало дедалi невiдступнiшим, i врештi-решт сили европейцiв злилися воедино. Хрестовi походи аж нiяк не були (як це iнколи дехто романтизуе) лише мiстично-релiгiйною спробою вiдiбрати у невiрних «Грiб Господнiй»; ця перша европейсько-християнська коалiцiя була водночас першим логiчним i цiлеспрямованим намаганням розiрвати ланцюг, що закривав доступ до Червоного моря, домогтися для Європи, для християнського свiту права торгiвлi з краiнами Сходу. Але оскiльки ця спроба не вдалася, оскiльки Єгипет неможливо було вирвати з-пiд влади магометан, а iслам, як i ранiше, заступав дорогу до Індii, то, цiлком природно, визрiло бажання знайти iнший, вiльний, незалежний шлях до цiеi краiни. Та вiдвага, яка покликала Колумба на захiд, Бартоломеу Дiаша i Васко да Гаму – на пiвдень, Кабота – на пiвнiч, до Лабрадора, народилась перш за все iз свiдомого вольового прагнення вiдкрити, нарештi-таки, для захiдного свiту вiльний, безмитний, без найменших перешкод, морський шлях до Індii i тим самим зламати ганебне владарювання iсламу. В iсторii найважливiших винаходiв i вiдкриттiв окрилюючим началом завжди е духовнi, моральнi мотиви, але поштовхом до них, зрештою, найчастiше бувають звичайнi меркантильнi iнтереси. Безумовно, вже сама вiдчайдушнiсть задумiв Колумба i Магеллана мала б викликати захоплення у королiв i iхнiх радникiв. Але нiхто нiколи не ризикував би вкласти в цi проекти кошти, необхiднi для iх здiйснення, жоден монарх чи лихвар не спорядив би iм флот, не будучи водночас упевненим, що витрачена на експедицii сума буде вiдшкодована тисячоразовими баришами. За героями тiеi доби вiдкриттiв стояли купцi, виступаючи iхньою рушiйною силою; i цей перший героiчний порив завоювати свiт був викликаний суто земними мiркуваннями. Спочатку були прянощi.



У безупинному плинi iсторii чудодiйними бувають хвилини, коли генiй людини поеднуеться з генiем доби, коли окрема особистiсть прозорливо передбачае прагнення свого часу. Серед краiн Європи була одна, котрiй ще не вдалося виконати свою частку загальноевропейського завдання, а саме – Португалiя, яка пiсля тривалоi героiчноi боротьби звiльнилася вiд панування маврiв. Тепер, коли свободу i самостiйнiсть остаточно здобуто, нуртуючi сили молодого енергiйного народу змушенi бути бездiяльними; природне бажання розширити своi землi, притаманне кожнiй молодiй нацii, попервах не знаходить виходу. Всi сухопутнi кордони Португалii прилягають до Іспанii, дружньоi, братньоi краiни, отже, розширити своi територii маленька i бiдна Португалiя може лише шляхом морськоi торгiвлi та колонiзацii. Але, на лихо, географiчне положення Португалii порiвняно з усiма iншими мореплавними народами Європи було – чи, може, лише видавалося таким на той час – найменш сприятливим. Бо Атлантичний океан, хвилi якого, накочуючись iз заходу, розбиваються об португальське узбережжя, вважався, згiдно з географiею Птолемея (единого авторитету середньовiччя), безмежною, нездоланною водяною пустелею. Таким же нездоланним зображався на птолемеiвських картах свiту пiвденний шлях – уздовж африканського узбережжя: вважалося неможливим обiйти морем цю пiщану пустелю, цю сувору, нiким не заселену краiну, що простяглася нiбито аж до арктичного полюса й жодною протокою не була вiдокремлена вiд terra australis[4 - Пiвденноi землi (лат.).].

На думку давнiх географiв, з усiх морських краiн Європи Португалiя, яка не була розташована на березi единого судноплавного моря – Середземного, перебувала в найбiльш невигiдному становищi.

І ось метою життя одного португальського принца стае зробити, здавалося б, неможливе, вiдважитися на спробу й довести, як мовиться у Бiблii, що останнi можуть стати першими. Що, коли Птолемей, цей geograph us maximus[5 - Великий географ (лат.).] цей батько землезнавства, помилився? Що, коли цей океан, могутнi хвилi якого iнодi наносять iз заходу й викидають на португальське узбережжя рештки дивовижних, невiдомих дерев (десь вони мали таки рости), зовсiм не безкраiй, а веде до нових, незнаних краiн? Що, коли Африка заселена й потойбiч тропiкiв? Що, коли велемудрий грек просто напустив туману, запевняючи, нiби цей недослiджений материк не можна об’iхати морем, нiби океаном неможливо потрапити до iндiйських морiв? Тодi Португалiя, розташована захiднiше, нiж iншi краiни, стане справжнiм трамплiном усiх вiдкриттiв – звiдси вiдкриеться найближчий шлях до Індii. Тодi Португалiя не буде вiдокремлена океаном, а, навпаки, як жодна iнша европейська краiна, буде займатись мореплавством. Ця заповiтна мрiя зробити маленьку безсилу Португалiю великою морською державою, й Атлантичний океан, що досi вважався нездоланною перепоною, перетворити на морський шлях, стала in nuce[6 - В зародку (лат.).] метою всього життя iнфанта Енрiке, якому iсторiя справедливо i водночас несправедливо дала ймення Генрiха Мореплавця. Несправедливо, бо, за винятком короткого вiйського походу в Сеуту, Енрiке жодного разу не ступав ногою на корабель, не написав жодноi книжки про мореплавання, жодного навiгацiйного трактату, не накреслив жодноi карти. І все ж iсторiя з повним правом нарекла його цим iменем, бо виключно мореплаванню й мореплавцям вiддав цей португальський принц усе свое життя i все свое багатство. Вiдзначившись ще юнаком пiд час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей краiни, син португальського i племiнник англiйського короля, мiг би вдовольнити свое честолюбство, посiвши будь-яку найпрестижнiшу посаду: европейськi двори навперебiй запрошують його до себе, Англiя пропонуе пост головнокомандувача. Проте цей дивак i мрiйник вибирае натомiсть творчу самотнiсть, знаходячи собi притулок на мисi Сагреш, колись священному (sacrum) мисi стародавнього свiту, i там упродовж майже п’ятдесяти рокiв готуе морську експедицiю в Індiю й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7 - Невiдоме море (лат.).].

Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрiйника мужнiсть наперекiр найбiльшим космографiчним авторитетам того часу, наперекiр Птолемею та його некритичним послiдовникам обстоювати твердження, що Африка не е примерзлим до полюса материком, що ii можна обпливти i що саме цей морський шлях веде в Індiю? Цю таемницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповiдали iсторiю (ще згадувану Геродотом i Страбоном), буцiмто у темну годину фараонiв фiнiкiйський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсiм несподiвано повернувся додому крiзь Геркулесовi стовпи (Гiбралтарську протоку). Мабуть, iнфант чув вiд маврiв-работоргiвцiв, що по той бiк Lybia deserta[8 - Пустинноi Лiвii (лат.).] – пiщаноi Сахари – лежить «краiна достатку» – Bilat ghana, i дiйсно, на карту, складену ще 1150 року космографом-арабом для норманського короля Роджера II, пiд назвою Bilat ghana цiлком правильно нанесена теперiшня Гвiнея. Отож можна лише гадати, що Енрiке завдяки добрим розвiдникам мав набагато точнiше уявлення про достеменнi обриси африканського континенту, нiж ученi-географи, що, так би мовити, присягалися лише творами Птолемея й не вiрили описам Марко Поло та Ібн Баттути, вважаючи iх пустою вигадкою. Проте справжня моральна заслуга iнфанта Енрiке в тому, що поряд з величчю мети вiн одночасно усвiдомив i ступiнь труднощiв, зрозумiвши у благородному смиреннi, що сам вiн не побачить, як здiйсниться його мрiя, бо щоб пiдготувати такий грандiозний задум, потрiбен строк, бiльший за одне людське життя. Адже як можна було в тi часи вiдважитися на плавання з Португалii в Індiю, не знаючи моря, без справжнiх кораблiв? Надзвичайно примiтивними були в той час, коли Енрiке взявся за здiйснення свого задуму, знання европейцiв з географii й мореплавства. Протягом жахливих столiть духовного мороку, що настали пiсля падiння Римськоi iмперii, люди середньовiччя майже повнiстю забули все, що колись дiзналися греки, фiнiкiйцi, римляни, здiйснюючи своi смiливi походи. Неймовiрною вигадкою здавалося в ту епоху просторового самообмеження, що якийсь Александр багато рокiв тому дiстався кордонiв Афганiстану й самого серця Індii; загубилися чудовi карти й географiчнi описи римлян, занедбанi iхнi военнi шляхи, зникли верстовi стовпи вздовж шляхiв, котрi вели в глиб Британii й Вiфiнii, не лишилося й слiду вiд зразковоi римськоi системи запису полiтичних та географiчних даних. Люди розучилися подорожувати, жага вiдкриттiв згасла, занепало мистецтво судноводiння. Не маючи далекоi, вiдчайдушноi мети, без надiйних компасiв i точних карт, боязко крадуться вздовж узбережжя, вiд гаванi до гаванi, вутлi суденця, гнанi одвiчним страхом перед бурями й не менш грiзними пiратами. З таким низьким рiвнем космографii, з такими жалюгiдними кораблями ще не на часi приборкувати океани, пiдкоряти заморськi царства. Цiла епоха людських поневiрянь потрiбна буде для того, аби надолужити прогаяне за столiття тривалоi бездiяльностi. Тож Енрiке – в цьому його велич – поклав собi присвятити свое життя майбутньому подвигу.

Усього кiлька напiврозвалених мурiв збереглося вiд колишнього замку на мисi Сагреш, спорудженого iнфантом Енрiке i згодом пограбованого й зруйнованого вельми невдячним спадкоемцем його знань Френсiсом Дрейком. У наш час крiзь тiнi й поволоку легенд майже неможливо вiдтворити, як саме iнфант Енрiке готував своi плани завоювання свiту Португалiею. За оповiдями португальських лiтописцiв, можливо, дещо романтизованими, вiн звелiв доставити йому усi книжки й географiчнi карти з усiх частин свiту, закликав до себе арабських i европейських учених i доручив iм виготовити точнiшi навiгацiйнi прилади й таблицi. Вiн розпитував кожного моряка, кожного капiтана, що повернувся з плавання; всi цi добутi вiдомостi дбайливо зберiгав у таемному архiвi, водночас споряджаючи цiлий ряд експедицiй. Не знаючи втоми, iнфант Енрiке розвивав мистецтво кораблебудування; за кiлька рокiв колишнi barcas – невеликi вiдкритi рибальськi човни, команда яких складаеться з вiсiмнадцяти осiб, – перетворюються у справжнi naos – широкi кораблi водотоннажнiстю вiд вiсiмдесяти до ста тонн, здатнi навiть у штормову погоду плавати у вiдкритому морi. Цей новий мореплавний тип судна зумовив, у свою чергу, появу нового типу морякiв. На помiч стерновому приходить «майстер астрономii» – фахiвець з навiгацiйноi справи, котрий умiе читати портулани[9 - Компаснi морськi карти XIII–XVI столiть.], визначати девiацiю компаса, наносити на карту меридiани. Теорiя i практика творчо переплiтаються в одне цiле, й поступово в цих експедицiях iз простих рибалок i морякiв виростае нова генерацiя мореплавцiв та вiдкривачiв, чиi справи буде довершено у майбутньому. Так само, як Фiлiпп Македонський лишив у спадок синовi Александру непереможну фалангу для завоювання свiту, так i Енрiке для завоювання океану лишае своiй Португалii найкращi, найсучаснiшi судна того часу i найдосвiдченiших морякiв.

Але така вже трагiчна доля предтеч – помирати на порозi землi обiтованоi, так i не побачивши ii на власнi очi. Енрiке не спiзнав жодного з великих вiдкриттiв, що обезсмертили його вiтчизну в iсторii вивчення Всесвiту. До року його смертi (1460) зовнi, у географiчному просторi, ще не було досягнуто якихось помiтних успiхiв. Прославлене вiдкриття Азорських островiв та Мадейри було насправдi лише iх повторним вiдкриттям (ще 1351 року вони були позначенi в Лаврентiйському портуланi). Просуваючись уздовж захiдного берега Африки, кораблi iнфанта навiть не досягли екватора; розпочалася лише малозначна i не вельми похвальна торгiвля бiлою, а здебiльшого «чорною» слоновою кiсткою – iнакше кажучи, на сенегальському узбережжi масово викрадають негрiв, аби потiм продати iх на невiльничому ринку в Лiсабонi, та ще знаходять де-небудь трохи золотого пiску; це мiзерне, не дуже славне починання – то все, що пощастило Енрiке побачити iз своеi заповiтноi справи. Насправдi ж вирiшального успiху вже досягнуто. Бо не пройденими морськими просторами i вiдстанями вимiрюеться перша перемога португальських мореплавцiв, а тим, що було здiйснено ними у духовнiй сферi: в розвитку пiдприемливостi й подоланнi шкiдливих забобонiв. Споконвiку моряки потайки переповiдали один одному, нiбито за мисом Нон (що означае за мисом «Далi немае шляху») судноплавство неможливе. За ним одразу починаеться «зелене море мороку», i лихо тому кораблевi, який наважиться зайти у цi згубнi води. Вiд сонячного жару в тих тропiках море кипить i клекоче. Обшивка судна i вiтрила миттю спалахують вогнем, кожен християнин, що насмiлиться проникнути в цю «краiну сатани», пустельну, наче вулканiчний ландшафт, негайно стае негром. Цi байки навiювали такий непереборний страх перед пiвденними морями, що папа, аби хоч якось умовити морякiв до участi в перших експедицiях Енрiке, мусив пообiцяти кожному повне вiдпущення грiхiв; лише пiсля цього вдалося завербувати кiлькох смiливцiв, якi погодилися вирушити в цi першi подорожi в незнанi краi. І якою ж була радiсть португальцiв, коли Жiл Еаннеш 1434 року обiгнув, як вважалося, отой нездоланний мис Нон i вже з Гвiнеi повiдомив, що преславний Птолемей виявився добрячим брехуном, «бо пливти пiд вiтрилами тут так само легко, як i в нас удома, а краiна ця навдивовижу багата й гарна». Тепер, нарештi, справа зрушила з мертвоi точки; Португалii уже не доводиться, як ранiше, з великими труднощами розшукувати морякiв – вони самi сходяться звiдусiль, шукачi пригод i любителi мандрiв. Кожна нова вдала подорож робить мореплавцiв ще вiдважнiшими, i непомiтно з’являеться цiле поколiння молодих людей, що цiнували пригоди бiльше, нiж життя: «Navigare necesse est, vivere non est necesse»[10 - Плавати по морю необхiдно, берегти життя не так уже й потрiбно (лат.).]. Це давне матроське прислiв’я знову оволодiвае людськими душами. І там, де молоде поколiння згуртовано й рiшуче береться за дiло, свiт стае iншим.

Тому-то смерть Енрiке означала лише останнiй короткий перепочинок перед вирiшальним стрибком. Щойно зiйшов на трон дiяльний король Жуан II, як почався злет, що перевершив усi сподiвання. Жалюгiднi черепашачi кроки змiнилися нараз стрiмким бiгом, стрибками лева. Якщо ще вчора грандiозним досягненням вважалося, що за дванадцять рокiв плавання було пройдено небагато миль до мису Боядор i що по дванадцяти лiтах повiльного просування мореплавцi благополучно дiсталися Зеленого мису, то тепер стрибок на сто, п’ятсот миль уже не видаеться чимось незвичайним. Можливо, тiльки наше поколiння, на очах якого завойовуеться повiтряний простiр, ми, хто так само нестримно радiв, коли аероплан, злетiвши над Марсовим полем, перший час мiг протриматися у повiтрi всього три, п’ять, десять кiлометрiв, а десятьма роками пiзнiше уже бачили перельоти через материки й океани, – лише ми, мабуть, здатнi повною мiрою осягти ту гарячу пiдтримку, той хвилюючий трiумф, яким уся Європа супроводжувала несподiване проникнення Португалii у незвiдану далечiнь. 1471 року досягнуто екватора, у 1484 роцi Дьогу Кан висаджуеться аж бiля гирла Конго i, нарештi, в 1486 роцi збуваеться пророча мрiя Енрiке: португальський моряк Бартоломеу Дiаш досягае пiвденного краю Африки, мису Доброi Надii, який вiн спершу, через шаленi шторми, нарiкае «Cabo Tormentoso» – «мисом Бур». Але хоча ураганний вiтер шматуе вiтрила i розколюе щоглу, вiдважний конкiстадор рiшуче просуваеться далi. Вiн уже досяг схiдного узбережжя Африки, звiдки мусульманськi лоцмани могли б легко довести його до Індii, та матроси зчинили бунт i заявили: на цей раз вистачить. З розбитим серцем Бартоломеу Дiаш змушений повернути назад, не з власноi вини позбавлений слави бути першим европейцем, що проклав морський шлях до Індii; пiзнiше iншого португальця, Васко да Гаму, за цей героiчний подвиг буде оспiвано у безсмертнiй поемi Камоенса. Як завжди, першовiдкривача, трагiчного фундатора забуто задля бiльш удачливого завершувача.

І все ж вирiшальну справу зроблено! Вперше остаточно визначено географiчнi обриси Африки, вперше всупереч Птолемею показано й доведено, що вiльний морський шлях в Індiю можливий. Через багато рокiв пiсля смертi свого учителя заповiтну мрiю Енрiке здiйснили його учнi й наступники.

З подивом i заздрiстю увесь свiт звертае тепер погляди до цього невеликого, малопомiтного племенi мореплавцiв, що забилося у крайнiй куточок Європи. Поки великi держави – Францiя, Нiмеччина, Італiя – нищили одна одну в безглуздих вiйнах, Португалiя, ця Попелюшка Європи, тисячоразово розширила своi володiння, i вже нiякими зусиллями ii не наздогнати. За одну мить Португалiя стала першою морською державою свiту. Досягнення ii морякiв закрiпили за нею не лише новi провiнцii, але й цiлi материки. Мине ще одне десятилiття – i ця найменша з усiх европейських нацiй претендуватиме на володiння землями, бiльшими за всi територii Римськоi iмперii в перiод ii найбiльшоi могутностi.

Зрозумiло, що втiлення в життя таких надмiрних iмперських амбiцiй мало дуже швидко виснажити сили Португалii. Навiть дитинi було б ясно, що така маленька краiна, яка загалом налiчуе якихось пiвтора мiльйона жителiв, не зможе довго утримувати в своiх руках усю Африку, Індiю й Бразилiю, колонiзувати iх, правити ними або хоча б монополiзувати торгiвлю цих краiн i ще менше – захистити iх на вiки вiд зазiхань iнших нацiй. Крапля олii не може заспокоiти нуртуюче море; краiна завбiльшки з головку шпильки не може навiки пiдкорити собi краiни, бiльшi за неi у сотнi тисяч разiв. Отже, з погляду здорового глузду, необмежена експансiя Португалii – нiсенiтниця, найнебезпечнiший вид донкiхотства. Але героiчне завжди поеднуе в собi iррацiональне й антирацiональне; завжди, коли людина чи народ береться за завдання, що перевищуе його сили, сили цi зростають до небачених розмiрiв. Мабуть, жоднiй нацii не вдавалося так чудово зiбрати докупи своi сили для единоi звитяжноi митi, нiж Португалii наприкiнцi п’ятнадцятого столiття. Не тiльки власного Александра i власних аргонавтiв в особi Албукерке, Васко да Гами i Магеллана несподiвано дала свiту ця краiна, але й власного Гомера – Камоенса, власного Тита Лiвiя – Барруша. В одну мить з’являються вченi, будiвничi, заповзятливi купцi; подiбно до Грецii за часiв Перiкла, Англii за владарювання Єлизавети, Францii за Наполеона, так i цей народ на всеосяжному теренi здiйснюе свiй потаемний задум i як небувалий подвиг являе його всьому свiтовi. Упродовж однiеi незабутньоi години всесвiтньоi iсторii Португалiя була першою нацiею Європи, проводиркою людства.

Одначе будь-яке велике дiяння окремого народу завжди здiйснюеться для всiх народiв. Усi вони вiдчувають, що це перше вторгнення у невiдомiсть водночас перевертае усi загальноприйнятi досi мiрки, поняття, уявлення про вiддаленiсть; тому при всiх дворах, в усiх унiверситетах з гарячковим нетерпiнням стежать за останнiми новинами з Лiсабона. Завдяки якiйсь дивовижнiй прозорливостi Європа осягае творчi можливостi цього подвигу португальцiв, що розширив обриси свiту, розумiе, що мореплавство й географiчнi вiдкриття незабаром перетворять свiт набагато рiшучiше, нiж усi вiйни й облоговi гармати, що тисячолiтня доба середньовiччя закiнчилася i розпочинаеться нова – «новiтня епоха», яка буде мислити й творити в iнших просторових вимiрах. Усвiдомлюючи велич цiеi iсторичноi митi, флорентiйський гуманiст Полiцiано, поборник мирного розуму, урочисто складае хвалу Португалii, i в його натхненних словах чуеться вдячнiсть усiеi освiченоi Європи: «Вона не тiльки полишила далеко позаду Геркулесовi Стовпи i приборкала бурхливий океан, але й поновила досi порушену еднiсть мешканцiв свiту. Якi новi можливостi й економiчнi вигоди, яке звеличення знань, яке пiдтвердження висновкiв античноi науки, що бралися пiд сумнiв i вiдкидалися, обiцяе це нам! Новi краiни, новi моря, новi свiти (alii mundi) виринають iз вiковiчного мороку. Португалiя вiдтепер – охоронниця, страж нового свiту».



Приголомшлива подiя на якийсь час зупиняе грандiозне просування Португалii на схiд. Здаеться, що Нового Свiту уже досягнуто, що королю Жуану уже забезпеченi корона й усi скарби Індii, бо пiсля того, як португальськi моряки обiгнули мис Доброi Надii, нiхто уже не може випередити Португалiю, i жодна з европейських держав не мае права навiть iти слiдом за нею цим закрiпленим за нею шляхом. Бо ще Енрiке Мореплавець завбачливо виклопотав собi папську буллу, за якою усi землi, моря й острови, що будуть вiдкритi за мисом Боядор, мають належати виключно Португалii, а наступнi три папи потвердили цей дивний «дарчий запис», який одним розчерком пера визнав увесь ще невiдомий Схiд разом з мiльйонами його мешканцiв законним володiнням династii Вiзеу. Отже, Португалii i тiльки Португалii заповiдано усi новi свiти. З такими твердими гарантiями в руках звичайно рiдко хто виявляе схильнiсть до ризикованих справ; через те не було нiчого дивного чи наiвного в тому, як це a posteriori[11 - Заднiм числом (лат.).] вважають бiльшiсть iсторикiв, що beatus possidens [12 - Щасливий володар (лат.).] король Жуан II не виявив особливоi зацiкавленостi до дещо дивного проекту незнаного генуезця, котрий гаряче вимагав цiлого флоту, щоб iз заходу дiстатися до Індii. Щоправда, мессера Христофора Колумба люб’язно вислуховують у лiссабонському палацi й не вiдмовляють йому навiдрiз. Але тут надто добре пам’ятають, що всi попереднi експедицii на легендарнi острови Антилью i Бразиль, розташованi начебто на захiд мiж Європою та Індiею, закiнчувалися гiркою невдачею. Та й навiщо ризикувати твердими португальськими дукатами заради досить непевного шляху в Індiю, тим паче що внаслiдок багатолiтнiх зусиль вiрний шлях уже знайдено, а на судноверф’ях на берегах Тежу день i нiч працюють над створенням великого флоту, який, обiгнувши мис Бур, пiде прямо до Індii?

Тому, наче камiнь, кинутий у вiкно, безцеременно увiрвалася до лiсабонського палацу звiстка, що отой хвалькуватий генуезький авантурник справдi перетнув пiд iспанським прапором Oceano tenebroso[13 - Похмурий океан (iт.).] i пiсля якихось п’яти тижнiв плавання у захiдному напрямку натрапив на землю. Чудо здiйснилося. Отак несподiвано збулося мiстичне пророцтво з «Медеi» Сенеки, яке довгi роки хвилювало душi мореплавцiв:

Venicut annis
Saecula sеvis, quibus Oceanus
vincula rerum laxet et ingens
pateat tellus, Typhisque noves
detelat orbis, nec sit terris
Ultima Thula.

Воiстину, здаеться, настали тi «днi, коли через багато вiкiв океан вiдкрие свою таiну i явиться незвiдана земля, коли керманич аргонавтiв вiдкрие новi свiти i Фула не буде бiльше найвiддаленiшим краем землi нашоi». Правда, Колумб, новий «керманич аргонавтiв», навiть не пiдозрюе, що вiн вiдкрив нову частину свiту. До кiнця своiх днiв цей упертий фантазер непохитно вiрив у те, що вiн досяг материка Азii i, тримаючи вiд своеi «Еспаньоли» курс на захiд, мiг би через декiлька днiв висадитися в гирлi Гангу. Але саме цього смертельно боiться Португалiя. Бо чим допоможе Португалii папська булла, що вiддае iй усi землi, вiдкритi на схiдному напрямку, якщо Іспанiя коротшим захiдним шляхом в останню хвилю випередить ii i перехопить Індiю? Це зведе нанiвець плоди п’ятдесятилiтньоi працi Енрiке й сорокалiтнi зусилля його наступникiв, Індiя буде втрачена для Португалii – i все через вiдчайдушну акцiю клятого генуезця. Якщо Португалiя хоче зберегти пальму першостi i свое переважне право на Індiю, то iй не лишаеться iншого вибору, як зi зброею в руках виступити проти нежданого суперника.

На щастя, папа вiдвертае загрозу. Португалiя й Іспанiя – наймилiшi його серцю дiти, це единi нацii, чиi королi нiколи не смiли опиратися його духовному авторитету. Вони воювали з маврами i прогнали невiрних; вогнем i мечем викорiнюють у своiх державах найменшу ересь, папська iнквiзицiя нiде не мае таких ревних поплiчникiв у переслiдуваннi маврiв, маранiв i евреiв, як у цих двох краiнах. Нi, папа не допустить ворожнечi мiж своiми улюбленцями. Тому вiн вирiшуе всi ще невiдкритi краiни свiту подiлити мiж Іспанiею й Португалiею, однак не як «сфери впливу», висловлюючись лицемiрною мовою сучасноi дипломатii, зовсiм нi, папа, довго не роздумуючи, даруе обом державам своею владою намiсника Христа всi ще невiдомi народи, краiни, острови й моря. Вiн бере земну кулю i, наче яблуко, але не ножем, а буллою вiд 4 травня 1493 року рiже ii навпiл. Лiнiя розрiзу починаеться за сто легуа (старовинна морська мiра довжини) вiд островiв Зеленого Мису. Всi ще не вiдкритi краiни, розташованi на захiд вiд цiеi лiнii, вiднинi мають належати улюбленому чаду – Іспанii; розташованi на схiд – улюбленому чаду – Португалii. Спершу обое дiток висловлюють згоду i дякують за щедрий дарунок. Але невдовзi Португалiя починае вiдчувати якесь занепокоення i просить вiдсунути лiнiю подiлу ще трохи далi на захiд. Це прохання задовольнили угодою, укладеною 7 червня 1494 року в Тордесiльяс, за цим договором лiнiю подiлу перенесено на двiстi сiмдесят легуа далi на захiд (завдяки чому Португалii пiзнiше дiстанеться не вiдкрита на той час Бразилiя).

Хоч якою гротескною видавалася б на перший погляд великодушнiсть, з якою майже весь свiт одним розчерком пера подаровано двом нацiям без урахування всiх iнших, все ж не можна не дивуватися цьому мирному рiшенню як одному з рiдкiсних в iсторii актiв мудростi, коли конфлiкт розв’язуеться не зброею, а шляхом мирноi угоди. Тордесiльяський договiр на довгi роки, на довгi десятилiття виключив будь-яку можливiсть колонiальноi вiйни мiж Іспанiею й Португалiею, хоча розв’язання питання вiд самого початку мало тимчасовий характер. Адже коли яблуко розрiзають навпiл, то лiнiя розрiзу мае виступити й на протилежнiй, невидимiй його частинi. Але ж у якiй половинi знаходяться досi не вiднайденi острови дорогоцiнних прянощiв? На схiд вiд лiнii подiлу чи, може, на захiд, на протилежнiй пiвкулi? В половинi, що належить Португалii, чи в тiй, що вiдведена Іспанii? Та вiдповiсти на це запитання на той момент не можуть нi папа, нi королi, анi вченi, бо нiхто ще не вимiряв окружностi Землi, до того ж церква нiзащо не погоджуеться офiцiйно визнати ii кулястiсть. Але до остаточного владнання суперечок обидвi нацii матимуть ще чимало клопоту, перш нiж проковтнуть тi гiгантськi шматки, якi iм пiдкинула доля: маленькiй Іспанii – неосяжну Америку, крихiтнiй Португалii – всю Індiю й Африку.



Неймовiрна удача Колумба спершу викликае в Європi безмежний подив, але небавом любителiв вiдкриттiв i пригод охоплюе така лихоманка, якоi ще не вiдав наш давнiй свiт. Адже успiх однiеi вiдважноi людини живить завзяття й мужнiсть цiлого поколiння. Кожен, хто в Європi незадоволений своiм станом i своiм становищем, кожен, хто вiдчувае, що його обiйшла доля, й кому нетерпеливиться чекати, – молодшi сини, бездiяльнi офiцери, позашлюбнi дiти вельможних панiв i темнi особи, розшукуванi правосуддям, – кожному кортить податися у Новий Свiт. Правителi, купцi, лихварi докладають усiх зусиль, щоб спорядити якомога бiльше кораблiв; доводиться силою боронитися вiд авантурникiв i ландскнехтiв, якi з ножем у руках вимагають, щоб iх першими переправили в краiну золота. Якщо iнфант Енрiке, щоб набрати на корабель хоча б найменшу кiлькiсть матросiв, змушений був клопотатися у папи про вiдпущення грiхiв для всiх учасникiв своiх експедицiй, то тепер цiлi поселення ринули у гаванi, каштани i судновласники вже не можуть дати ради такому напливу охочих. Експедицii iдуть одна за одною, i дiйсно, наче раптом спала густа полуда, всюди – на пiвночi, на пiвднi, на сходi, на заходi – з’являються новi острови, новi краiни: однi скутi кригою, iншi – порослi пальмами; протягом двох-трьох десятилiть кiлькасот невеличких кораблiв, що вийшли з гаваней, з Кадiса, Палоса, Лiсабона, вiдкривають бiльше невiдомих земель, нiж iх вiдкрило до того все людство за сотнi тисяч лiт свого iснування. Незабутнiй, незрiвнянний календар тiеi епохи вiдкриттiв! 1498 року Васко да Гама, «служачи Господу й во благо португальськоi корони», як з гордiстю повiдомляе король Маноел, досягае Індii й висаджуеться в Калiкутi, того ж року Кабот, капiтан англiйськоi служби, вiдкривае Ньюфаундленд i тим самим – узбережжя Пiвнiчноi Америки. А наступного року (1499), одночасно, але незалежно один вiд одного, Пiнсон – пiд iспанським прапором, Кабрал – пiд португальським вiдкривають Бразилiю; тодi ж саме Гаспар Кортереал, iдучи слiдами вiкiнгiв, через п’ятсот рокiв пiсля них ступае на Лабрадор. Так тривае й далi, одне вiдкриття змiнюе iнше. В першi роки нового столiття двi португальськi експедицii, одну з яких супроводжуе Америго Веспуччi, проходять уздовж берегiв Пiвденноi Америки i спускаються майже аж до Рiо-де-Ла-Плата; в 1506 роцi португальцi вiдкривають Мадагаскар, в 1507 роцi – острiв Маврикiй, в 1509 роцi досягають Малакки, а в 1511 роцi беруть ii штурмом; таким чином, в iхнiх руках опиняеться ключ до Малайського архiпелагу. 1512 року Понсе де Леон освоюе землi Флориди, 1513 року з висоти Дарiен першому европейцю, Нуньесу де Бальбоа, вiдкриваеться краевид на Тихий океан. Вiд тiеi митi для людства бiльше не iснуе невiдомих морiв. Протягом короткого вiдтинку часу – одного столiття – морськi шляхи, прокладенi кораблями европейцiв, збiльшилися в сотнi, нi, в тисячi разiв. Якщо в 1418 роцi, ще за життя iнфанта Енрiке, великий подив викликало вже те, що першi barcas досягли Мадейри, то в 1518 роцi португальськi судна – порiвняймо на картi цi обидвi вiдстанi – причалюють аж у Кантонi й Японii; згодом подорож до Індii вважатиметься менш ризикованою затiею, нiж донедавна ще плавання до мису Боядор. За таких шалених темпiв з року в рiк, з мiсяця в мiсяць мiняе своi обриси свiт. День i нiч сидять за роботою в майстернях Аугсбурга гравiрувальники карт i космографи, не встигаючи виконувати численнi замовлення. У них вихоплюють з рук вологi, ще не розфарбованi вiдбитки. Друкарi не можуть наситити книжковий ринок описами подорожей та глобусами – всiм хочеться вiдомостей про Mundus novus[14 - Новий Свiт (лат.).]. Але тiльки-но космографи акуратно й точно, згiдно з останнiми даними, вигравiюють карту свiту, як тут же надходять новi повiдомлення. Все перевернулося, все потрiбно починати спочатку, бо те, що вважалося островом, виявилося частиною материка, що приймали за Індiю – новим континентом. Доводиться наносити на карту новi рiки, новi береги, новi гори. Та ба не встигли гравiювальники впоратися з новою картою, як уже треба готувати iншу – виправлену, доповнену, зi змiнами. Нiколи, нi до, нi пiсля, не знали географiя, космографiя, картографiя таких шалених, таких запаморочливих, таких переможних темпiв розвитку, як у тi п’ятдесят лiт, протягом яких уперше, вiдколи живуть, дихають i мислять люди, були остаточно визначенi форма i об’ем Землi, коли людство вперше пiзнало круглу планету, на якiй воно споконвiку обертаеться у Всесвiтi. І всi цi нi з чим незрiвняннi справи звершило лише одне-едине поколiння: цi мореплавцi витримали задля майбутнiх усi негоди й небезпеки, цi конкiстадори проклали всi шляхи, цi героi розв’язали всi – чи майже всi – завдання. І тiльки одна справа лишилася ще невирiшеною – остання, найпрекраснiша, найважча: на одному й тому ж суднi обiгнути всю земну кулю i тим самим усупереч усiм космологам i богословам минулих лiт довести кулястiсть i вимiряти окружнiсть нашоi Землi. Ця справа стане заповiтною мрiею Фернана де Магельянша, що увiйшов в iсторiю пiд iм’ям Магеллан, якому й судилося ii здiйснити.




Магеллан в Індii

Березень 1505 р. – червень 1512 р


Першi португальськi кораблi, що вирушили з гирла Тежу в незвiдану далечiнь, мали на метi лише географiчнi вiдкриття; наступнi експедицii ще намагалися зав’язати мирну торгiвлю з нововiдкритими краiнами. Третю флотилiю уже було споряджено по-вiйськовому, i, починаючи з 25 березня 1505 року, встановлюеться той незмiнний триединий ритм, що пануватиме впродовж усiеi щойно розпочатоi колонiальноi епохи. Вiками повторюватиметься один i той самий процес: спершу засновуеться факторiя, потiм – нiбито для ii захисту – споруджуеться фортеця. Спочатку iде мирна мiнова торгiвля з тубiльними владарями, згодом, як тiльки набереться достатня кiлькiсть воякiв, – у князькiв просто вiдбирають iхнi володiння, а вiдтак i всi iхнi товари. Не мине й десяти рокiв, як захмелiла вiд перших успiхiв Португалiя забуде, що первiсним ii бажанням було нiщо iнше, як скромна участь у торгiвлi схiдними прянощами. Але у вдалiй грi добрi намiри швидко зникають. Вiд того дня, як Васко да Гама висаджуеться в Індii, Португалiя вiдразу ж починае вiдтiсняти вiд неi iншi нацii. Нi з ким не рахуючись, вона вважае всю Африку, Індiю й Бразилiю своiми, що належать лише iй, володiннями. Вiд Гiбралтару до Сингапуру й Китаю вiдтепер не мае права виходити в море жодне чужоземне судно; на половинi земноi кулi нiхто не мае права займатися торгiвлею, окрiм пiдданцiв найменшоi краiни маленькоi Європи.

Через це таким величним i е видовище того дня, 25 березня 1505 року, коли перший вiйськовий флот Португалii, який мае завоювати цю нову, найбiльшу на землi iмперiю, покидае Лiсабонську гавань, видовище, яке можна в iсторii порiвняти хiба що з переправою Александра Великого через Геллеспонт; бо й це завдання видаеться лише гордовитим намiром, бо й цей флот вирушае у плавання не для того, щоб пiдкорити Португалii якусь одну краiну, якийсь один народ, а цiлий свiт. Двадцять кораблiв з напнутими вiтрилами стоять i чекають королiвського наказу знятися з якорiв. Це вже не маленькi, вiдкритi барки, як за часiв Енрiке, а широкi важкi галеони з високими надбудовами на носi й на кормi, могутнi вiтрильники з трьома i навiть чотирма щоглами i численною командою. Окрiм кiлькох сотень навчених вiйськовiй справi матросiв, на борту корабля перебувае не менше нiж пiвтори тисячi воiнiв, одягнених у панцери i при повному озброеннi, зо двi сотнi гарматникiв, а ще й теслi i всiлякi ремiсники, котрi пiсля прибуття до Індii негайно почнуть будувати i споряджати новi кораблi.

З першого погляду кожен мусить зрозумiти, що перед таким гiгантським флотом поставлено не менш гiгантське завдання – остаточне пiдкорення Сходу. Адже недарма ж адмiралу Франсiшку д’Алмейдi даровано титул вiце-короля Індii, недарма найперший герой i мореплавець Португалii, Васко да Гама, «адмiрал морiв iндiйських», власноручно пiдбирав i випробував спорядження. Безперечно, завдання Алмейди мае вiйськовий характер. Алмейда мае зруйнувати дотла усi мусульманськi торговельнi мiста Індii й Африки, в усiх опорних пунктах спорудити фортецi i залишити там гарнiзони. Йому доручено – тут уперше застосовано провiдну iдею майбутньоi англiйськоi полiтики – закрiпитися на всiх вихiдних i транзитних пунктах, перекрити всi протоки вiд Гiбралтару до Сингапуру i таким чином зачинити ворота перед торговцями iнших краiн. Далi вiце-королю було велено знищити морськi сили египетського султана та iндiйських раджiв i взяти всi гаванi пiд такий суворий контроль, щоб, починаючи з року тисяча п’ятсот п’ятого вiд Рiздва Христового, жодне судно не пiд португальським прапором не могло перевезти нi зернини прянощiв. Поряд iз цим вiйськовим завданням iде рука в руку iнше – iдеологiчне, релiгiйне: в усiх завойованих краiнах поширювати християнство. Ось чому вiдплиття цiеi вiйськовоi експедицii супроводжуеться таким же церемонiалом, що й лаштування до хрестового походу. В соборi король власноручно вручае Франсiшку д’Алмейдi новий прапор з бiлого адамашку з витканим на ньому хрестом Господнiм, який мае переможно замайорiти над поганськими i мусульманськими землями. Опустившись навколiшки, адмiрал приймае його, а за ним, так само навколiшках, тисяча п’ятсот воiнiв, висповiдавшись та причастившись, присягають на вiрнiсть своему земному владицi, королю португальському, а заодно i небесному владицi, чие царство вони мають возвеличити в тих заморських краях. Урочистим проводом простують вони потiм через усе мiсто до гаванi, прощальний залп гармат, i кораблi величаво спускаються вниз по Тежу й виходять у вiдкрите море, яке iхньому адмiралу належить – вiд краю до краю – пiдкорити Португалii.

Помiж тисячi п’ятисот воiнiв, котрi з пiднятою рукою складають присягу вiрностi перед вiвтарем, стоiть навколiшках також двадцятичотирьохлiтнiй юнак, володар невiдомого досi iменi Фернан де Магельянш. Про його походження ми знаемо тiльки те, що вiн народився близько 1480 року. Але вже саме мiсце його народження е спiрним. Бiльш пiзнi хронiки називають мiстечко Саброза, у провiнцii Трас-уш-Монтеш, але найновiшi дослiдження спростовують цю думку, вказуючи на те, що так званий заповiт, з якого було взято це повiдомлення, остаточно визнано фальшивим; найвiрогiднiшим е припущення, що Магеллан народився в Порту. Та й про родину його вiдомо тiльки, що була вона дворянською, щоправда, належала лише до четвертого розряду дворянства – fidalgos de cota de armes. Проте таке походження давало Магеллану право на спадковий герб i доступ до королiвського двору. Припускають, що в раннiй юностi вiн був пажем королеви Елеонори, з чого, однак, не випливае, що в тi таемничi роки його становище при дворi було хоч скiльки-небудь значним. Бо коли двадцятилiтнiй фiдальго поступае на флот, вiн стае звичайним sobresaliente (запасним), одним з пiвтори тисячi воiнiв, котрi живуть, харчуються, сплять в одному кубрику з матросами i юнгами, одним з тих «невiдомих воiнiв», якi тисячами вирушають на цю вiйну за пiдкорення свiту, тисячами гинуть, а виживае в цiй ризикованiй авантюрi лише якийсь десяток, i завжди тiльки один-единий зазнае немеркнучоi слави iхнього спiльного подвигу.



Пiд час цього походу Магеллан – один iз тисячi п’ятисот рядових, не бiльше. Дарма шукатимемо його iм’я в лiтописах iндiйськоi вiйни. Якщо чесно, то не набагато бiльше можна сказати й про всi цi роки: хiба те, що вони були для майбутнього мореплавця, напевно, незрiвнянною школою. Із звичайним sobresaliente особливо не церемоняться. Вiн мусить виконувати будь-яку роботу: рифити вiтрила пiд час урагану й вiдкачувати воду; сьогоднi брати штурмом мiсто, а завтра пiд пекучим сонцем рити пiсок на будовi фортецi. Мусить тягати паки з товарами на обмiн i стояти на вахтi у факторiях, битися на водi й на сушi; вiн зобов’язаний вправно володiти лотом i мечем, умiти коритися й повелiвати. Але, беручи участь в усьому, вiн заодно вчиться придивлятись до всього i стае водночас i воiном, i моряком, i купцем, i знавцем людей, краiн, моря, сузiр’iв. Зрештою, доля дуже рано прилучае цю молоду людину до великих подiй, котрi десятки, сотнi лiт визначатимуть свiтове значення його нацii i змiнять карту Землi. Бо пiсля кiлькох невеликих сутичок, якi радше нагадують розбiйницькi напади, анiж чеснi боi, Магеллан у битвi пiд Каннаноре (16 березня 1506 року) приймае справжне бойове хрещення.

Ця битва пiд Каннаноре е вирiшальним, поворотним пунктом в iсторii португальських завоювань. Могутнiй володар Калiкута (сьогоднiшньоi Калькутти) люб’язно прийняв Васко да Гаму пiсля його першоi висадки на берег (1498 р.) i виявив готовнiсть вступити в торговельнi зносини з цим невiдомим народом. Але невдовзi вiн зрозумiв, що португальцi, кiлька рокiв по тому повернувшись на бiльших i краще оснащених суднах, явно прагнуть до верховенства над усiею Індiею. З жахом бачать iндiйськi й мусульманськi купцi, яка ненажерлива щука раптом увiрвалася в iхню тиху заводь, адже цi чужинцi за одним махом пiдкорили собi усi моря. Вiд страху перед цими жорстокими пiратами жодне судно не наважуеться вийти з гаванi. Торгiвля прянощами завмирае, каравани так i не вирушили до Єгипту. Аж до венецiанського Рiальто вiдчуваеться, що чиясь тверда рука перерiзала сполучення мiж Сходом i Заходом. Єгипетський султан, утративши доходи вiд торгового мита, спочатку шле погрози. Вiн пише папi, що, коли португальцi не припинять розбiйницького бешкетування у водах Індii, вiн буде змушений вдатися до репресивних заходiв i зруйнуе Грiб Господнiй у Єрусалимi. Але нi папа, нi iмператор, нi королi не в змозi приборкати iмперськi прагнення Португалii. Тож потерпiлим не лишаеться нiчого iншого, як об’еднатися i своечасно оголосити португальцям шах, поки тi ще остаточно не закрiпилися в Індii. Напад готуе калiкутський владика за таемноi пiдтримки египетського султана, а можливо, й венецiанцiв, котрi – золото сильнiше за кревнi зв’язки – потай посилають у Калiкут зброярiв i гарматникiв. Християнському флоту збираються завдати несподiваного нищiвного удару.

Але, як це часто бувае, цiлковите самовладання й енергiя якоi-небудь другорядноi особи на вiки визначають хiд iсторii. Щасливий випадок рятуе португальцiв. На той час по свiту мандрував хоробрий, привабливий як своею мужнiстю, так i щирiстю iталiйський шукач пригод на ймення Лодовiко Вартема. Не жадоба до наживи, не честолюбство ваблять молодого iталiйця в далекi краi, а цiлком природна, непереборна любов до мандрiв. Без фальшивого сорому цей природжений бродяга зiзнаеться, що «через свою нетямущiсть в науках i небажання студiювати книжнi премудростi» вiн вирiшив спробувати «особисто i на власнi очi оглянути найрiзноманiтнiшi мiсця на землi, вiдомо ж бо, що розповiдь одного очевидця важить бiльше, нiж усi балачки й чутки». Першим серед невiрних вiдважний Вартема прокрадаеться в заборонене мiсто Мекку (його опис Кааби й досi вважаеться класичним), а потiм, пiсля багатьох небезпечних пригод, дiстаеться не лише до Індii, Суматри й Борнео, де до нього, щоправда, уже побував Марко Поло, але й, першим з-помiж европейцiв (це вiдiграе неабияку роль у подвиговi Магеллана), до омрiяних Islas de la especeria[15 - Островiв прянощiв – Молуккських островiв (iсп.).]. На зворотному шляху, у Калiкутi, переодягнувшись дервiшем, Вартема довiдуеться вiд двох ренегатiв-християн про запланований напад калiкутського владики. З почуття християнськоi солiдарностi вiн, ризикуючи життям, добуваеться до португальцiв i, на щастя, ще вчасно встигае застерегти iх. Коли 16 березня 1506 року двiстi калiкутських кораблiв збираються зненацька напасти на одинадцять кораблiв португальцiв[16 - Дев’ять одiрвалися вiд ескадри пiд час шторму.], тi уже чекають на них, готовi до бою. Це буде найтяжчий з усiх попереднiх боiв вiце-короля: не менше нiж вiсiмдесят убитих i двi сотнi поранених (величезна цифра для перших колонiальних воен) – така плата португальцiв за свою перемогу, щоправда, перемогу, яка остаточно утвердила iх панування над усiм узбережжям Індii.

Помiж двохсот поранених знаходиться й Магеллан; поки що вiн, як i iншi великi люди, чиi iмена ще нiкому не вiдомi, одержуе лише поранення, а не бойовi вiдзнаки. Спочатку його разом з iншими пораненими переправляють в Африку; там його слiд губиться, бо ж кому спаде на думку описувати день за днем плин життя простого sobresaliente? Якийсь час вiн, очевидно, лишався у Софалi, потiм якимось чином, очевидно, як супровiдник прянощiв, повернувся додому. Цiлком iмовiрно (в цьому пунктi думки лiтописцiв розходяться), що влiтку 1507 року вiн повернувся до Лiсабона на одному суднi з Вартемою. Але далекi краi уже заполонили душу мореплавця. Чужою здаеться йому Португалiя, i вся його коротка вiдпустка перетворюеться на нетерпеливе очiкування наступноi iндiйськоi ескадри, яка поверне його на справжню батькiвщину – у свiт пригод.

Перед цiею новою ескадрою, у складi якоi Магеллан повертаеться до Індii, поставлене особливе завдання. Певна рiч, славетний попутник Магеллана Лодовiко Вартема доповiв при дворi про багатства мiста Малакки i дав вичерпну iнформацiю про «Острови прянощiв», яких довго не могли знайти i якi вiн, першим серед европейцiв i християн, побачив ipsis oculis[17 - На власнi очi (лат.).]. Завдяки його розповiдям при португальському дворi переконалися, що пiдкорення Індii не завершено i що всi ii багатства не можна буде захопити доти, доки Португалiя не заволодiе скарбницею всiх прянощiв – Islas de la especeria. Але для цього потрiбно спочатку прибрати до своiх рук ключ, що iх замикае, – Малаккську протоку i мiсто Малакку (нинiшнiй Сингапур, стратегiчне значення якого не могло не привернути уваги англiйцiв). Застосовуючи випробуваний лицемiрний метод, португальцi, однак, не вiдразу посилають вiйськову ескадру, а доручають спершу Лопесу де Секейрi з чотирма кораблями обережно пiдкрастися до Малакки i, замаскувавшись мирним купцем, провести рекогносцировку мiсцевостi.

Без особливих пригод невеличка флотилiя досягае Індii у квiтнi 1509 року. Подорож до Калiкута, яку ще рокiв з десять тому розцiнювали як небувалий подвиг Васко да Гами i яку прославляли лiтописцi i поети, тепер спроможний здiйснити будь-який капiтан португальського торговельного флоту. Вiд Лiсабона до Момбаси, вiд Момбаси до Індii тепер вiдомий кожен риф, вiдома кожна затока; вже не потрiбнi нi лоцмани, нi «майстри астрономii». І лише коли Секейра, вийшовши 19 серпня з Кочинськоi гаванi, бере курс далi на схiд, португальськi кораблi знову заходять у незвiданi моря.

Пiсля трьох тижнiв плавання, 11 вересня 1508 року, кораблi португальцiв уперше наближаються до Малаккськоi гаванi. Уже вiддалiк вони переконуються, що хоробрий Вартема не збрехав i нiчого не перебiльшив, розповiдаючи, нiбито в цiй гаванi «бiльше кораблiв стають на якiр, анiж деiнде у свiтi». Вiтрило до вiтрила тиснуться одне до одного на широкому рейдi великi й малi, бiлi й рiзнобарвнi, малайськi, китайськi, сiамськi барки, джонки й ялики. Сама природа потурбувалася про те, щоб Сингапурська протока – цей Aurea Chersonesus[18 - Золотий Херсонес (лат.).] – стала найбiльшою перевалочною гаванню Сходу. Кожне судно, що прямуе зi сходу на захiд, з пiвночi на пiвдень, з Індii в Китай чи з Молуккських островiв у Персiю, мусить пройти крiзь цей Гiбралтар Сходу. На цьому «складi» вiдбуваеться обмiн найрiзноманiтнiшими товарами: тут е гвоздика з Молуккських островiв i цейлонськi рубiни, китайська порцеляна i сiамська слонова кiстка, кашемiр iз Бенгалii й сандалове дерево з Тимору, арабськi клинки з дамаськоi сталi, малабарський перець i невiльники з острова Борнео. Усi раси, кольори шкiри й мови змiшалися, наче у вавiлонському стовпотворiннi, у цiй торговiй iмперii Сходу, у центрi якоi, над плетивом низеньких дерев’яних хатин, могутньо височать слiпучо-бiлий палац i камiнна мечеть. Зачудовано дивляться португальцi зi своiх кораблiв на величезне мiсто, пожадливими очима поiдають цю перлину Сходу, що виблискуе у яскравому сяйвi сонця, – цей найкоштовнiший iз коштовних каменiв мае прикрасити iндiйську корону португальського короля.

Так само зачудовано, але з тривогою поглядае малайський князь iз свого палацу на грiзнi кораблi чужоземцiв. Ось вони, цi необрiзанi розбiйники! Вже й до Малакки знайшли дорогу, триклятi! Давно вже на тисячi й тисячi миль поширилась звiстка про боi й побоiща Алмейди та Албукерке. В Малаццi знають, що цi страшнi лузитанцi перетинають моря не для мирного торгу, як це роблять стерновi сiамських чи японських джонок, а для того, щоб, пiдступно виждавши момент, влаштуватись тут i все пограбувати. Найрозумнiше було б зовсiм не впускати цi чотири кораблi у гавань; бо коли грабiжник устиг переступити порiг – тодi вже запiзно. Але у султана е надiйнi вiдомостi про бойову силу тих важких гармат, чиi чорнi нiмi жерла грiзно дивляться з бiйниць португальських кораблiв; вiн знае, що цi бiлi розбiйники б’ються, як чорти, проти них неможливо встояти. Тож найкраще буде на неправду вiдповiсти неправдою, на лицемiрну привiтнiсть – вдаваною гостиннiстю, на обман – обманом i самому кинутися на ворога, перш нiж той пiднiме руку, щоб завдати тобi смертельного удару.

Тому з такою неймовiрною пишнотою зустрiчае малаккський султан послiв Секейри, з перебiльшеною вдячнiстю приймае iхнi дарунки. Ласкаво просимо, велить вiн передати португальцям, можете торгувати тут, скiльки завгодно. За кiлька днiв iм привезуть сюди стiльки перцю й iнших прянощiв, скiльки вони зможуть завантажити на кораблi. Вiн люб’язно запрошуе капiтанiв до свого палацу на бенкет, i хоча тi – оскiльки iх неодноразово застерiгали – запрошення не приймають, моряки все ж вiльно i з радiстю розгулюють по незнайомому гостинному мiсту. Яке блаженство – знову вiдчути пiд ногами твердий грунт, розважитися з послужливими жiнками, нарештi, не спати покотом у смердючому кубрику або в якомусь iз тих бруднючих сiл, де свинi й кури живуть поряд з голими звiроподiбними людьми. Жваво балакаючи, сидять матроси у чайних будиночках, купують щось на ринках, смакують мiцнi малайськi напоi i свiжi фрукти – нiде, вiдколи вони покинули Лiсабон, iм не влаштовували такого сердечного, такого гостинного прийому. В свою чергу, сотнi малайцiв на маленьких швидкiсних човнах пiдвозять продукти до португальських кораблiв, спритно, наче мавпи, видряпуються по канатах, з подивом розглядають чужоземнi, дивовижнi речi. Зав’язуеться жвавий обмiн товарами, i тут команда з невдоволенням довiдуеться, що султан уже приготував обiцяний вантаж i запропонував Секейрi наступного ранку прислати до берега усi шлюпки, аби ще до заходу сонця завантажити судна величезною партiею прянощiв.

Зрадiвши, що так швидко роздобуто дорогоцiнний товар, Секейра справдi посилае до берега усi шлюпки з чотирьох великих кораблiв i на них чималу частину команди. Сам вiн, будучи португальським дворянином, вважае принизливим для себе займатися торгiвлею, тому лишаеться на борту i грае в шахи з одним iз товаришiв – найрозумнiше заняття на кораблi в неймовiрно спекотний день. На трьох iнших суднах також пануе сонлива тиша. Але в цей час одна дивна обставина привертае увагу Гарсiа де Суси, капiтана п’ятого судна – маленькоi каравели, що входить до складу експедицii. Вiн помiтив, як усе бiльше й бiльше малайських човнiв сновигають навколо чотирьох майже зовсiм спорожнiлих кораблiв, як усе бiльше й бiльше голих малайцiв, нiбито для того, щоб доставити товари на борт, деруться нагору на вантах. Чи не готуе, бува, закралася у нього, нарештi, пiдозра, улесливий султан пiдступний напад одночасно з моря й сушi?

На щастя, на маленькiй каравелi лишилася маленька шлюпка, яку разом з iншими не послали на берег; де Суса наказуе найнадiйнiшому матросовi iз своеi команди притьмом дiстатися на нiй до флагманського судна i попередити капiтана про небезпеку. Цим найнадiйнiшим у його командi був не хто iнший, як sobresaliente Магеллан. Швидкими, енергiйними гребками веслуе вiн до капiтана Секейри й застае його, безтурботного, за грою в шахи. Однак Магеллану не подобаеться, що за спиною у гравцiв стоять кiлька малайцiв, начебто глядачiв, а в кожного напохватi кинджал за поясом. Пошепки попереджае вiн Секейру про небезпеку. Щоб не викликати зайвоi пiдозри, той незворушно продовжуе гру, але велить одному з матросiв вести спостереження з марса, а сам до кiнця гри тримаеться однiею рукою за шпагу.

Попередження Магеллана виявилося своечасним, хоч надiйшло воно в останню, найостаннiшу мить. Саме у цю хвилину над палацом султана здiйнявся стовп диму – умовний знак для одночасного нападу з сушi i з моря. На щастя, матрос, що вiв спостереження на марсi, встигае дати сигнал тривоги. Одним ривком Секейра схоплюеться з мiсця i вiдкидае малайцiв убiк, перш нiж тi встигають кинутися на нього. Сурмачi сурмлять збiр, команда вишиковуеться на палубi. На кожному суднi малайцiв скидають за борт, тепер уже даремно мчать зусiбiч човни з озброеними малайцями, щоб узяти на абордаж португальськi кораблi. Секейра виграв час для того, щоб знятися з якорiв, а могутнi залпи його гармат розчищають йому дорогу. Дякуючи пильностi де Суси i вправностi Магеллана напад на ескадру не вдався.

Гiрша справа з тими нещасними, котрi довiрливо подалися на берег. Жменька беззахисних, розсiяних по всьому мiсту людей – супроти тисяч пiдступних ворогiв. Бiльшiсть португальцiв було тут же вбито i тiльки небагатьом пощастило добiгти до берега. Та було вже запiзно: заволодiвши шлюпками, малайцi перерiзали iм вiдступ на кораблi. Один за одним гинуть португальцi вiд рук ворога, що мае чисельну перевагу. Тiльки один-единий, найхоробрiший з усiх, ще вiдбиваеться – це Магелланiв найближчий, найщирiший друг Франсiшку Серрано. Ось його уже оточили, поранили, здаеться, вiн уже приречений на загибель. Але тут Магеллан ще з одним воiном приспiв йому на пiдмогу в своiй шлюпочцi, безстрашно ризикуючи життям заради друга. Кiлькома могутнiми ударами вiн пробивае собi дорогу до Серрано, оточеного добрим десятком ворогiв, допомагае йому дiстатися до шлюпки i таким чином рятуе йому життя. Португальська ескадра при цьому несподiваному нападi втратила усi своi шлюпки та понад третину команди, зате Магеллан знайшов собi побратима, чия дружба i вiдданiсть матимуть вирiшальне значення для його майбутнього подвигу.



При цiй нагодi в загадковому поки що для нас образi Магеллана вперше вимальовуеться одна характерна риса – мужня рiшучiсть. У його вдачi немае нiчого патетичного, нiчого примiтного, i стае зрозумiло, чому всi лiтописцi iндiйськоi вiйни так довго не помiчали його: Магеллан належить до тих людей, хто все життя лишаеться в тiнi. Вiн не вмiе нi привертати до себе уваги, нi здобувати собi симпатii. Але щоразу, коли перед ним стоiть якесь завдання, а надто, коли вiн сам ставить його перед собою, в дiях цiеi стриманоi, таемничоi людини блискуче поеднуються розум i мужнiсть. І навпаки, виконавши якусь справу, вiн нiколи не вмiе скористатися чи похвалитися нею: тихенько, покiрливо знову вiдступае в тiнь. Магеллан умiе мовчати, вмiе чекати, мовби передчуваючи, що за те дiяння, яке йому судилося звершити, доля ще багато рокiв буде його вчити й випробовувати. Невдовзi по тому, як у битвi при Каннаноре вiн пережив одну з найвеличнiших перемог португальського флоту, а пiд Малаккою зазнав однiеi з найтяжчих його поразок, на його тернистому моряцькому шляху трапиться iще одне випробування на мужнiсть – корабельна аварiя.

Магеллана було вже призначили супроводжувати один iз транспортiв прянощiв, що регулярно вирушав на батькiвщину з попутним мусонним вiтром, коли раптом каравела натрапила на так звану Падуанську банку. Обiйшлося без людських жертв, тiльки судно розбилося вдрузки об кораловий риф, а що шлюпки всю команду забрати не спроможнi, то частина потерпiлих повинна лишитися напризволяще. Ясна рiч, капiтан, офiцери i дворяни вимагають, щоб насамперед шлюпки забрали iх, i ця несправедлива вимога викликае гнiв grumetes – простих матросiв. Ось-ось спалахне небезпечна сварка, i тут Магеллан – единий з усiх дворян – зголошуеться зостатися з матросами, якщо капiтан i дворяни поклянуться своею честю, що пiсля прибуття на берег негайно вишлють за ними iнший корабель.

Вочевидь, саме цей смiливий вчинок вперше привернув до «невiдомого воiна» увагу вищого начальства. Бо коли трохи згодом, у жовтнi 1510 року, Албукерке, новий вiце-король, запитуе capitanos del Rey – королiвських капiтанiв – як, на iхню думку, найкраще взяти в облогу Гоа, то серед тих, хто висловив свою точку зору, значиться й Магеллан. Отож пiсля п’яти рокiв служби sobresaliente простий воiн i матрос здобув нарештi офiцерський чин i вже офiцером вирушае з ескадрою Албукерке, яка мусить помститися за ганебну поразку Секейри пiд Малаккою.

Отже, через два роки Магеллан знову тримае курс на далекий схiд, до Aurea Chersonesus. Дев’ятнадцять кораблiв – добiрна вiйськова флотилiя – в липнi 1511 року грiзно вишиковуються бiля входу в Малаккську гавань, i починаеться жорстокий бiй з пiдступним султаном. Минае аж шiсть тижнiв, доки Албукерке нарештi вдаеться зламати опiр малайцiв. Зате потiм до рук грабiжникiв потрапляе здобич, яка ще нiколи не випадала iм навiть у благословеннiй Індii. Пiдкоривши Малакку, Португалiя затиснула в кулак увесь схiдний свiт. Нарештi-бо перетято головну артерiю мусульманськоi торгiвлi. Через кiлька тижнiв вона уже геть знекровлена. Усi моря, вiд Гiбралтару – Геркулесових Стовпiв – до Aurea Chersonesus – Сингапурськоi протоки, стали единим португальським океаном. Ген-ген, аж до Китаю й Японii, а звiдти з трiумфальним вiдгомоном в Європу, котиться перекотисто луна вiд цього найвiдчутнiшого удару, якого не знав iслам з давнiх-давен. Перед незлiченним натовпом вiрних папа править подячний молебень на честь преславного дiяння португальцiв, що вiддали половину земноi кулi в руки християнства, а в Римi вiдбуваеться трiумфальна виставка, якоi не бачив caput mundi[19 - Глава свiту (лат.).] з часiв цезарiв. Посли на чолi з Трiстаном да Кунья пiдносять папi здобич, яку привезли з пiдкореноi Індii, – коней в оздобленiй коштовними каменями збруi, леопардiв i пантер, але найбiльшим дивом е живий слон, привезений португальськими кораблями, який пiд захопленi вигуки натовпу тричi стае навколiшки перед Святим Отцем.

Але навiть цей трiумф не може погамувати прагнення Португалii до експансii. Нiколи в iсторii жоден переможець не вдовольнявся тiльки однiею великою перемогою; Малакка – це лише ключ до скарбницi especeria; тепер, коли вiн у iхнiх руках, португальцям кортить добратися i до самих скарбiв – заволодiти казково багатими «Островами прянощiв» Зондського архiпелагу: Амбоiною, Бандою, Тернате i Тiдором. Споряджаються три кораблi цiеi експедицii пiд командуванням Антонiу д’Абреу, серед учасникiв плавання до тогочасного «Далекого Сходу» деякi лiтописцi називають також iм’я Магеллана. Насправдi ж iндiйська пора Магеллана на той час вже закiнчилася. «Досить з тебе, – каже йому доля. – Багато ти всього надивився i зазнав на тому Сходi! Тепер тебе чекають новi, власнi шляхи». Але самi цi легендарнi «Острови прянощiв», якi так причарували його уяву i про якi вiн вiднинi мрiятиме довiку, Магеллану нiколи не пощастить побачити por vista de ojos – на власнi очi. Йому не судилося ступити на цi райськi землi. Лише мрiею, творчою мрiею лишаться вони для нього. Але завдяки дружбi з Франсiшку Серрано цi острови, яких вiн нiколи не бачив, видаються йому добре знайомими, i дивовижна робiнзонада друга надихае його на найбiльшу, найсмiливiшу авантюру свого часу.

Дивовижна пригода Франсiшку Серрано, яка матиме такий вирiшальний вплив на Магеллана, а пiзнiше i на його навколосвiтне плавання, – приемний i втiшний епiзод у кривавому лiтописi португальських битв i воен. З-помiж усiх уславлених капiтанiв того часу образ цього нiкому невiдомого мореплавця заслуговуе на особливу увагу. Сердечно попрощавшись у Малаццi iз своiм побратимом Магелланом, що збирався на батькiвщину, Франсiшку Серрано разом з капiтаном двох iнших кораблiв вирушае до легендарних «Островiв прянощiв». Без особливих зусиль вони благополучно дiстаються до вкритих зеленню берегiв одного з островiв i знаходять там несподiвано щирий прийом. Бо до цих вiддалених краiв не проникли ще нi культура, нi войовничiсть мусульман. У своему природному станi, голi й миролюбнi, живуть тут тубiльцi; вони ще не знають грошей, iх ще не цiкавить пожива. Всього за кiлька брязкальцiв та браслетiв довiрливi острiв’яни зносять цiлi гори гвоздики, i оскiльки вже на перших двох островах, Бандi та Амбоiнi, португальцi вщерть завантажили своi кораблi, адмiрал д’Абреу вирiшуе, не заходячи на iншi, якомога швидше повернутися з дорогоцiнним вантажем до Малакки.

Чи то жадiбнiсть перевантажила кораблi, чи щось iнше, так чи iнакше, але один з кораблiв, саме той, яким командуе Франсiшку Серрано, наскочив на риф i розбився. Нiчого, крiм власного життя, потерпiлим урятувати не вдаеться. Самотньо блукають вони по незнайомому березi, передчуваючи близьку загибель, i тут Серрано пощастило хитрiстю заволодiти пiратським човном, на якому вiн повертаеться на Амбоiну. З не меншою привiтнiстю, нiж першого разу, коли iх зустрiли як знатних вельмож, приймае потерпiлих португальцiв тубiльний вождь i великодушно надае iм притулок («fueron recibidos у hospedados con amor, veneracion y magnificencia»[20 - Їх зустрiли i прийняли з любов’ю, почестями i щедрiстю (iсп.).], так що тi не тямлять себе вiд щастя i вдячностi. Звiсна рiч, солдатським обов’язком капiтана Франсiшку Серрано було б, як тiльки команда трохи вiдпочине i оживе, на однiй з численних джонок, якi весь час курсують мiж Амбоiною i Малаккою, негайно повернутися до свого капiтана й знову стати на службу до португальського короля, до якоi його зобов’язували присяга i платня.

Однак райська природа i теплий, благодатний клiмат помiтно послаблюють у Франсiшку Серрано почуття вiйськовоi дисциплiни. Нараз йому стае зовсiм байдуже, що десь там, за багато тисяч миль, у лiсабонському палацi, якийсь король, невдоволено буркочучи, викреслить його iз списку своiх капiтанiв чи пенсiонерiв. Вiн знае, що зробив немало для Португалii, що не один раз заради неi ризикував власним життям. Тепер вiн, Франсiшку Серрано, хотiв би, нарештi, й сам пожити собi на втiху, так само приемно i безтурботно, як усi жителi цих благословенних островiв, що не знають нi одежi, нi клопоту. Нехай iншi матроси й капiтани, як i ранiше, борознять моря, потом i кров’ю добуваючи перець i корицю для чужоземних маклерiв, нехай цi вiрнопiдданi дурнi iз шкiри пнуться в небезпечних мандрах i боях, аби лиш поповнити казну Лiсабонськоi альфанди[21 - Митниця (порт.).] – особисто вiн, Франсiшку Серрано, ci-devant[22 - Колишнiй (фр.).] капiтан португальського флоту, по саму зав’язку ситий вiйною, пригодами i всiею отiею торгiвлею. Без особливих урочистостей хоробрий капiтан переходить iз свiту героiки у свiт iдилii й вирiшуе вiднинi жити privatissime[23 - Самотньо (лат.).], первозданним, блаженно-спокiйним життям цього привiтного племенi. Високий сан великого вiзира, яким обдарував його король Тернате, не вимагае вiд нього надто обтяжливоi роботи; всього один-единий раз, пiд час невеликоi сутички з сусiднiм племенем, Франсiшку Серрано виступае вiйськовим радником свого повелителя. Зате в нагороду йому дають дiм з невiльниками та слугами, до того ж гарненьку темношкiру жiночку, з якою вiн наживае двiйко чи трiйко смуглявих дiточок.

Довгi роки Франсiшку Серрано, цей другий Одiссей, що забув свою Ітаку, перебувае в обiймах темношкiроi Калiпсо, i нiякий демон честолюбства не спроможний вигнати його з цього раю dolce far niente[24 - Блаженного байдикування (iт.).]. Дев’ять рокiв, аж до самоi смертi, цей добровiльний Робiнзон, перший утiкач вiд культури, не покидав Зондських островiв. Аж нiяк не найдоблеснiший з усiх конкiстадорiв i капiтанiв, вiн був, напевне, наймудрiшим i найщасливiшим.

Ця романтична втеча Франсiшку Серрано на перший погляд не мае нiякого вiдношення до життя i подвигу Магеллана. Насправдi ж саме це епiкурейське зречення малопомiтного, нiким не знаного капiтана справило вирiшальний вплив на подальший життевий шлях Магеллана i, таким чином, на всю iсторiю географiчних вiдкриттiв. Бо, незважаючи на величезну вiдстань, що iх роздiляла, друзi постiйно пiдтримують зв’язок мiж собою. Щоразу, як тiльки трапляеться нагода переслати зi свого острова звiстку в Малакку, а звiдти – в Португалiю, Серрано пише Магеллану докладнi листи, в яких iз захопленням славословить багатства i принади своеi новоi батькiвщини. Дослiвно вiн пише ось що: «Я знайшов тут новий свiт, бiльший i багатший за той, що його вiдкрив Васко да Гама». Оповитий чарами тропiкiв, вiн настiйливо закликае друга покинути нарештi невдячну Європу i свою малодохiдну службу i якнайшвидше пiти за ним. Навряд чи можна сумнiватися в тому, що саме Франсiшку Серрано першим навiв Магеллана на думку: чи не розумнiше буде, враховуючи, що цi острови розташованi на крайньому Сходi, вирушити до них шляхом Колумба (тобто з заходу), анiж маршрутом Васко да Гами (зi сходу).

Чим закiнчилися переговори мiж обома побратимами, ми не знаемо. У кожному разi, в них, очевидно, визрiв якийсь конкретний план: по смертi Серрано серед його паперiв знайшовся лист Магеллана, в якому той таемниче обiцяе друговi незабаром прибути до Тернате, а саме «якщо не через Португалiю, то iншим шляхом». Знайти цей новий шлях стало якраз заповiтною мрiею Магеллана.



Цей всевладний задум, кiлька рубцiв на засмаглому тiлi та ще куплений ним у Малаццi раб-малаець – ось, зрештою, i все, що привiз Магеллан пiсля семи рокiв дiйсноi служби в Індii на батькiвщину. Якесь дивне почуття, мабуть, навiть невдоволення мусило оволодiти воiном, що вiдвоювався, пiсля повернення додому в 1512 роцi, коли вiн побачив зовсiм iнший Лiсабон, зовсiм iншу Португалiю, нiж сiм рокiв тому. Уже при входi в Белем його охопив подив. На мiсцi старовинноi низенькоi церковцi, де свого часу одержав благословення Васко да Гама, перш нiж вирушити у плавання, височiе, нарештi, добудований блискучий велетенський собор – перший видимий знак величезного багатства, що дiсталося його вiтчизнi завдяки iндiйським прянощам. Куди не глянь – скрiзь сталися змiни. На спокiйнiй колись рiчцi тепер вiтрило тулиться до вiтрила, на прибережних верф’ях чути стукiт молоткiв – ремiсники квапляться спорядити новi, ще могутнiшi ескадри. У гаванi – розмаiття вимпелiв португальських i чужоземних кораблiв, що стоять щiльними рядами, щогла до щогли, прибережний простiр переповнений товарами, склади набитi вщерть; тисячi людей сновигають по гамiрних вулицях мiж розкiшними, недавно спорудженими палацами. У факторiях, бiля крамничок мiняйл i в конторах маклерiв, наче у Вавилонi, змiшалися усi мови – завдяки визиску Індii Лiсабон за десять рокiв з маленького мiстечка перетворився у свiтовий центр, столицю пишноти. Благороднi дами у вiдкритих колясках виставляють напоказ iндiйськi перли, чепурно одягнена юрба придворних уклоняеться королевi. І моряковi, що повернувся на рiдну землю, стае ясно: кров, що пролили в Індii вiн та його товаришi, з допомогою якоiсь таемничоi хiмii, перетворилася тут у золото. Поки вони пiд нещадним пiвденним сонцем воювали, страждали, терпiли злигоднi, стiкали кров’ю, Лiсабон завдяки iхнiм подвигам успадкував могутнiсть Александрii й Венецii, а король Маноел «el fortunado»[25 - Щасливий (порт.).] став найбагатшим монархом Європи. Все змiнилося на батькiвщинi. Тепер у Старому Свiтi живуть багатше, розкiшнiше, бiльше насолоджуються життям, легковажнiше витрачають грошi – так нiби завойованi прянощi i вторговане за них золото окрилило людей. І лише вiн один повернувся тим самим, що й ранiше, – «невiдомим солдатом», якого нiхто не чекае, якому нiхто не висловлюе подяку. Неначе на чужину, пiсля семи iндiйських лiт повертаеться португальський солдат Фернан де Магельянш на свою батькiвщину.




Магеллан здобувае свободу

Червень 1512 р. – жовтень 1517 р


Героiчнi епохи нiколи не були й не бувають сентиментальними, тому таку мiзерно низьку вдячнiсть виявляли королi Іспанii й Португалii вiдважним конкiстадорам, що завоювали для них цiлi свiти. Колумб повертаеться в Севiлью в кайданах. Кортес потрапляе в немилiсть, Пiссаро умертвляють. Нуньесу Бальбоа, котрий вiдкрив Тихий океан, стяли голову. Камоенс, поет i воiн Португалii, подiбно до свого великого побратима Сервантеса, обмовлений нiкчемними провiнцiальними чиновниками, мiсяцi й роки проводить у в’язницi, яка майже нiчим не вiдрiзняеться вiд вигрiбноi ями. Страшенна невдячнiсть доби великих вiдкриттiв: жебраками i калiками, завошивленими, безпритульними, хворими на лихоманку, блукатимуть портовими провулками Кадiса й Севiльi тi самi матроси i солдати, що завоювали для iспанськоi корони скарбницi iнкiв i коштовностi Монтесуми. Мов шолудивих псiв, безславно зариють у рiдну землю тих небагатьох, кого смерть пощадила у колонiях, бо чого вартi подвиги цих безiменних героiв для придворних лестунiв, якi самi нiколи не покидають надiйних стiн палацу, загрiбаючи вправними руками багатства, здобутi тими в боях? Саме вони, цi придворнi трутнi, стають adelantados – губернаторами нових провiнцiй; вони мiшками гребуть золото i, як непрошених гостей, вiдтiсняють вiд казенноi годiвницi колонiальних воiнiв, фронтових офiцерiв тих часiв, якi пiсля довгих рокiв самовiдданоi, виснажливоi служби мали глупство повернутися на батькiвщину. Те, що Магеллан брав участь у боях пiд Каннаноре, пiд Малаккою та в багатьох iнших битвах, що вiн десятки разiв ставив на карту свое життя i здоров’я заради честi Португалii, пiсля повернення не дае йому найменшого права на достойне заняття чи забезпечення. Лише завдяки випадковiй обставинi – тiй, що вiн дворянського походження i вже ранiше належав до штату короля (cria?ao de el Rey), – Магеллана великодушно включають до списку осiб, котрi отримують вiд короля пенсiю, а точнiше милостиню, причому спочатку як mozo fidalgo[26 - Молодший дворянин (порт.).] – до найнижчоi категорii, яка одержуе щомiсячну подачку в тисячу рейсiв. Тiльки через мiсяць, та й то, мабуть, пiсля рiшучого протесту, вiн пiднiмаеться на один, хоч i маленький, щабель, i як fidalgo escudeiro[27 - Зброеносець (порт.).] одержуе тисячу вiсiмсот п’ятдесят рейсiв (чи, за iншими даними, як cavalleiro fidalgo[28 - Рицар (порт.).] – тисячу двiстi п’ятдесят рейсiв). У всякому разi, яке б iз цих звань йому не було присвоено, вони нiякого значення не мали, бо жоден з цих гучних титулiв не давав Магеллановi iнших прав, не покладав на нього iнших обов’язкiв, як тинятися без дiла в королiвських передпокоях. Але чесна й амбiцiйна людина довго не потерпить, щоб iй давали злиденну плату навiть за байдикування. Тому й не дивно, що Магеллан скористаеться першою – хоча й не найлiпшою – нагодою, аби знову стати на вiйськову службу i ще раз проявити свою доблесть.

Ждати Магеллану довелося майже цiлий рiк. Але тiльки-но влiтку 1513 року король Маноел заходився споряджати велику вiйськову експедицiю проти Марокко, щоб, нарештi, скрутити роги мавританським пiратам, учасник iндiйськоi кампанii, не довго думаючи, пропонуе армii своi послуги – рiшення, яке можна пояснити тiльки невдоволенiстю, вимушеною бездiяльнiстю. Бо у сухопутнiй вiйнi Магеллан, який майже завжди служив на флотi i за сiм рокiв став одним iз найдосвiдченiших морякiв свого часу, не зможе повною мiрою розкрити свiй хист. І ось у великiй армii, яку вiдправляють в Азамор, вiн знову всього лиш молодший офiцер, без чину i незалежного становища. Знову, як i колись в Індii, його iм’я не фiгуруе в донесеннях, зате сам вiн, точнiсiнько як в Індii, завжди там, де найнебезпечнiше. І знову Магеллан – уже втрете – дiстае поранення у рукопашному бою. Удар списом у колiнний суглоб уражае нерв, лiва нога перестае згинатися, i Магеллан тепер назавжди стае кульгавим.

Для вiйськовоi служби кульгавий воiн, який не може нi швидко ходити, нi iздити верхи, уже не придатний. Тепер Магеллан може преспокiйно покинути Африку i, як поранений, вимагати пiдвищення пенсii. Але вiн уперто бажае лишитися в армii, на вiйнi, серед небезпек – у справжнiй своiй стихii. Тодi Магеллану i ще одному пораненому доручають як конвойним офiцерам, quadrileiros des preses, супроводжувати захоплену у маврiв величезну здобич – коней i худобу. І тут трапилася досить таки темна iсторiя. Якось уночi з величезноi кошари зникае кiлька десяткiв овець, i злi язики вiдразу ж пустили чутку, нiбито Магеллан i його товариш чи то нишком продали маврам частину вiдiбраноi у них здобичi, чи то через свою недбалiсть дали iм уночi викрасти худобу iз загороди. Як не дивно, це безглузде звинувачення у зловживаннi довiр’ям, виявленим державою до Магеллана, достеменно нагадуе звинувачення, яким кiлька десятилiть по тому португальськi колонiальнi чиновники обгудять i принизять iншого славетного португальця – поета Камоенса. Обое великих мужiв, яким за час служби в Індii не один раз траплялася нагода розбагатiти i якi, проте, повернулися з цього Ельдорадо на батькiвщину старцями, були ославленi однiею й тiею ж ганебною пiдозрою.

На щастя, Магеллан iншоi, твердiшоi породи, нiж сумирний Камоенс. Вiн не з тих, хто потерпить, щоб його допитували отi тварюки i, як Камоенса, мiсяцями тягали по буцегарнях. Нi, вiн не пiдставить малодушно, як творець «Лузiад», свою спину пiд удари ворогiв. Тiльки-но почала ширитися наклепницька чутка, вiн, поки ще нiхто не наважився вiдкрито пред’явити йому обвинувачення, кидае армiю i iде в Португалiю вимагати сатисфакцii.



Те, що Магеллан не почував за собою анi найменшоi вини у цiй темнiй iсторii, видно з того, що, прибувши до Лiсабона, вiн негайно клопочеться про аудiенцiю у короля, але зовсiм не для того, щоб захистити свою честь, а, навпаки, щоб, знаючи своi заслуги, домогтися нарештi достойнiшоi посади i кращоi платнi. Адже вiн знову втратив два роки, знову в вiдкритому бою дiстав поранення, яке зробило його майже калiкою. Але йому не пощастило: король Маноел навiть не дае наполегливому кредитору пред’явити свiй рахунок. Будучи вже поiнформованим командуванням африканськоi армii про те, що норовливий капiтан самовiльно, не виклопотавши вiдпустки, покинув марокканську армiю, король обходиться iз заслуженим пораненим офiцером так, наче перед ним звичайнiсiнький дезертир. Не давши Магеллану кинути бодай слово, король коротко i ясно наказуе йому негайно повернутися в Африку, до свого гарнiзону, i знову вiддати себе у розпорядження вищого командування. Дисциплiна е дисциплiна – тож Магеллан мусить пiдкоритися. Першим-лiпшим кораблем вiн повертаеться в Азамор. Там, ясна рiч, нiхто i не натякнув про вiдкрите розслiдування, нiхто не смiе звинувачувати заслуженого воiна, i, отримавши вiд своiх начальникiв документ, що вiн з честю закiнчив вiйськову службу, з усiма паперами, що пiдтверджують його невиннiсть i заслуги, Магеллан вдруге повертаеться до Лiсабона – можна лишень гадати, з яким гiрким почуттям. Замiсть бойових вiдзнак на його долю завжди випадали фальшивi звинувачення, замiсть нагород – самi лише рубцi… Довго ж вiн мовчав, скромно тримаючись у тiнi. Але тепер, коли йому виповнилося тридцять п’ять, вiн утомився випрошувати, наче милостиню, те, що йому належить по праву.

За таких делiкатних обставин розсудливiсть мала пiдказати Магеллану не йти до короля Маноела вiдразу по приiздi, не досаждати йому знову тими ж вимогами. Звiсно, було б розумнiше, якийсь час не нагадуючи про себе, обзавестися друзями i зв’язками в придворних колах, роздивитися, втертися в довiр’я. Проте запопадливiсть i пронозливiсть не в характерi Магеллана. І хоч як мало ми знаемо про нього, все ж одне можна сказати з певнiстю: цей невисокий, смуглявий, малопримiтний, мовчазний чоловiк нi на грам не володiв даром здобувати прихильнiсть. Король – невiдомо чому – все життя вiдчував до нього неприязнь («sempre teve hum entejo»), i навiть вiрний його супутник Пiгафетта змушений визнати, що офiцери просто ненавидiли Магеллана («i capitani sui lo odiavano»). Вiд Магеллана, як казала Рахiль Варнгаген про Клейста, «вiяло суворiстю». Вiн не вмiв усмiхатися, розсипатися в комплiментах, догоджати, не вмiв вправно обстоювати своi думки й погляди. Неговiркий, замкнений, завжди оповитий пеленою самотностi, цей вiдлюдник, мабуть, поширював навколо себе атмосферу крижаного холоду, незатишностi i недовiри, i мало хто зумiв пiзнати його бодай поверхово, а у внутрiшне його ество так нiхто i не проник. У мовчазнiй затятостi, з якою вiн зоставався в тiнi, його товаришi пiдсвiдомо вiдчували якесь незвичайне, незбагненне честолюбство, яке тривожило iх бiльше, нiж честолюбство неприхованих ловцiв тепленьких мiсць, що гарячково i безсоромно проштовхуються до королiвськоi годiвницi. В його глибоких, пронизливих очах, в кутиках рота, вкритих густою порiстю, завжди таiлася якась недоступна таiна, яку нiхто не мiг розгадати. А людина, що ховае в собi таiну та ще й мае силу роками тримати ii у собi, завжди вiдлякуе тих, хто вiд природи довiрливий, кому нема чого приховувати. Похмура вдача Магеллана з перших же хвилин породжувала протидiю. Нелегко було дотримувати з ним кроку, нелегко стояти за нього. Але найважчим, мабуть, для цього трагiчного вiдлюдника було завжди почуватися одиноким наодинцi з собою.

Тож i цього разу fidalgo escudeiro Фернан де Магельянш сам, без будь-яких доброзичливцiв i покровителiв, iде на аудiенцiю до свого короля, вибравши найгiрший шлях, який тiльки може бути при дворi, тобто чесний i прямий. Король Маноел приймае його в тiй самiй залi, можливо, сидячи на тому ж тронi, з висоти якого його попередник Жуан II свого часу вiдмовив Колумбу; на тому самому мiсцi повторюеться сцена такоi ж iсторичноi ваги. Бо невисокий, по-селянському широкоплечий, кремезний, чорнобородий португалець з проникливим поглядом з-пiд лоба, що саме зараз низько схиляе голову перед своiм повелителем, котрий за якусь хвилю презирливо спровадить його геть, виношуе в собi не менш великий задум, нiж отой прийшлий генуезець. Вiдвагою, рiшучiстю i досвiдом Магеллан, можливо, навiть перевершуе свого знаменитiшого попередника. Очевидцiв тiеi вирiшальноi хвилини не було, проте, читаючи схожi мiж собою хронiки того часу, крiзь вiки бачимо все, що вiдбувалося у троннiй залi: накульгуючи на одну ногу, Магеллан пiдходить до короля i, вклоняючись, вручае йому документи, якi неспростовно засвiдчують несправедливiсть обвинувачення, що звели на нього. Тодi вiн викладае свое перше прохання: зважаючи на повторне поранення, яке позбавило його боездатностi, вiн клопоче перед королем про пiдвищення свого moradia – мiсячного утримання – на пiвкрусадо (на теперiшнi грошi близько одного англiйського шиллiнга). До смiшного мiзерна сума, яку вiн править, i, здавалося б, не личить гордому, непохитному, честолюбному воiну преклоняти колiна заради такоi дещицi. Але Магеллан клопоче зовсiм не задля срiбняка вартiстю у пiвкрусадо, а задля суспiльного становища, своеi честi. Адже розмiр moradia, пенсii, при цьому королiвському дворi, де кожен силкуеться вiдштовхнути лiктями iншого, символiчно визначае той щабель у табелi про ранги, на якому стоiть дворянин, що ii одержуе. Тридцятип’ятилiтнiй ветеран iндiйськоi та марокканськоi воен, Магеллан не бажае стояти нижче тих безвусих молодикiв, що подають королю страви чи вiдчиняють йому дверцята карети. Гордовитий, вiн нiколи не намагався пропхатися наперед, але ця ж таки гордовитiсть не дозволяе йому пiдкорятися людям молодшим i менш заслуженим. Вiн не дасть цiнити себе нижче, нiж вiн сам цiнить себе i своi дiяння.

Але король Маноел з-пiд насуплених брiв гнiвно поглядае на нетерплячого прохача. Йому, найбагатшому монарху, жалюгiдна срiбна монета тим паче нiчого не важить. Його просто дратуе поведiнка цього чоловiка, котрий, замiсть того щоб смиренно просити, настiйливо вимагае i, нiяк не бажаючи зачекати, поки вiн, король, милостиво зволить збiльшити йому утримання, вперто, рiшуче, нiби мае на те повне право, наполягае на пiдвищеннi чину. Що ж, доведеться провчити цього твердолобого молодика! Нехай знае, як треба просити й чекати! Пiдбурюваний недобрим порадником – досадою, король Маноел, на прозвання el fortunado – щасливий, вiдхиляе клопотання Магеллана про пiдвищення пенсii, не пiдозрюючи, скiльки тисяч золотих дукатiв вiн згодом ладен буде заплатити за якогось там заощадженого ним пiвкрусадо.

Власне, Магеллан мав би тепер вiдкланятися, оскiльки захмарене чоло короля не обiцяе йому анi найменшого проблиску королiвськоi ласки. Але замiсть того, щоб, низько вклонившись, вийти iз зали, гордовитий Магеллан продовжуе незворушно стояти перед монархом i викладае йому свое друге, а точнiше основне прохання. Вiн питае, чи не знайдеться, бува, на королiвськiй службi якесь мiсце для нього, яке-небудь гiдне мiсце; вiн почуваеться ще надто молодим, повним сил, щоб до кiнця життя отримувати милостиню. Адже на той час iз гаваней Португалii щомiсяця, навiть щотижня вирушають кораблi до берегiв Індii, Африки, Бразилii; було б цiлком природно доручити командування одним з цих численних суден людинi, котра, як нiхто iнший, вивчила схiднi моря. За винятком старого ветерана Васко да Гами, у столицi та й в усьому королiвствi не знайти нiкого, хто б мiг похвалитися, що перевершуе Магеллана знаннями. Але королю Маноелу стае все важче витримувати жорстокий, зухвалий погляд цього надокучливого прохача. З холодним виразом обличчя, навiть не обiцяючи Магеллану щось на майбутне, вiн вiдхиляе його прохання: нi, мiсця для нього немае.

Все. Йому вiдмовлено. Та Магеллан звертаеться до короля ще з третiм проханням, власне, не з проханням, а лише з запитанням: чи король не заперечуватиме, якщо вiн пiдшукае собi якусь службу в iншiй краiнi, де зможе розраховувати на кращi умови. З образливою холоднiстю король дае зрозумiти, що йому це абсолютно байдуже. Магеллан може служити де завгодно i де йому буде до вподоби. Тим самим Магеллану недвозначно сказано, що португальський двiр вiдмовляеться вiд будь-яких його послуг, що за ним, правда, й надалi милостиво залишать жалюгiдну пенсiю i що нiхто не сумуватиме, якщо вiн покине королiвський двiр i Португалiю.

Нiхто не був свiдком цiеi аудiенцii, нiхто не вiдае, чи саме при тiй нагодi, а може, ранiше чи пiзнiше Магеллан виклав королю свiй заповiтний задум. Цiлком iмовiрно, що йому зовсiм не дали можливостi розвинути свою iдею, а може, байдуже ii вiдхилили; в усякому разi, пiд час цiеi аудiенцii Магеллан ще раз пiдтвердив свою волю, як i досi, кров’ю i життям своiм служити Португалii. І лише рiзка вiдмова спонукала його до того внутрiшнього зламу, який одного дня неминуче настае в життi кожноi творчоi особистостi.



З тiеi хвилi, коли Магеллан, наче жебрак, якого вигнали, покидав палац свого короля, вiн уже знав: далi ждати i зволiкати не можна. У тридцять п’ять лiт вiн уже встиг пiзнати й пережити все, чого навчаються воiн i моряк на полi бою i на морi. Чотири рази обiгнув мис Доброi Надii – двiчi з заходу i двiчi зi сходу. Безлiч разiв його життя висiло на волосинi, тричi вiн вiдчував холодний метал ворожоi зброi в теплому, окривавленому тiлi. Вiн побачив незмiрно великий шмат свiту, знае про схiдну частину земноi кулi бiльше, нiж усi прославленi географи й картографи того часу. Пройшовши крiзь майже десятилiтне випробування, вiн став знавцем усiх видiв вiйськовоi технiки: навчився володiти мечем i гаркебузом, стерном i компасом, вiтрилом i гарматою, веслом, лопатою та списом. Вiн умiе читати портулани, вимiрювати лотом глибину i так само точно, як i «майстер астрономii», послуговуватися навiгацiйними приладами. Все, про що iншi з цiкавiстю читають лише в книгах – безкiнечнi штилi й багатоденнi циклони, боi на морi й на сушi, облоги й розбiй, несподiванi напади й корабельнi аварii, – все це вiн пережив на власному досвiдi. За якихось десять лiт, не одну тисячу днiв i ночей, вiн навчився терпляче чекати у безкраiх морських просторах або ж, навпаки, блискавично користатися сприятливою миттю. Вiн пiзнав рiзних людей – жовтих i бiлих, чорних i темношкiрих, iндусiв i негрiв, малайцiв i китайцiв, арабiв i туркiв. За будь-яких умов – на водi й на сушi, в усi пори року i на всiх широтах, у мороз i пiд палючим небом служив вiн своему королевi, своiй краiнi. Але служити – добре замолоду. Тепер же, коли йому от-от виповниться тридцять шiсть, Магеллан усвiдомлюе, що вiн надто довго жертвував собою задля чужих iнтересiв, задля чужоi слави. Як i кожна творча особистiсть, вiн media in vita[29 - На серединi життя (лат.).] вiдчувае вiдповiдальнiсть перед самим собою i прагне до повного самовиявлення. Батькiвщина кинула його напризволяще, звiльнила його вiд обов’язку служити – що ж, тим краще: тепер вiн вiльний. Як це часто бувае, кулак, що мав одштовхнути людину, насправдi ж навертае ii до самоi себе.

Прийняте одного разу рiшення Магеллан нiколи не квапиться негайно й iмпульсивно втiлити його в життя. І хоч як мало свiтла проливають на його характер описи сучасникiв, все ж одна вельми iстотна риса явно визначае всi перiоди його життя: Магеллан прекрасно умiв мовчати. Терплячий i неговiркий вiд природи, що навiть у сум’яттi армiйського життя лишався непомiтним, тримаючись осторонь, Магеллан усi своi думки обмiрковував на самотi. Заглядаючи у вiддалену перспективу, нишком зважуючи кожну можливiсть, Магеллан нiкому не розкривав своiх планiв чи намiрiв, допоки не упевнювався, що його задум внутрiшньо визрiв, добре продуманий i не викликае заперечення.

І на цей раз Магеллан демонструе свое мистецтво мовчати. Інший на його мiсцi пiсля тiеi образливоi вiдмови короля Маноела, мабуть, вiдразу ж покинув би краiну i запропонував своi послуги iншому монарху. Однак Магеллан преспокiйно залишаеться в Португалii ще на один рiк, i нiхто не здогадуеться, чим вiн займаеться. Хiба що помiчають – якщо це взагалi варте уваги щодо бувалого моряка, який плавав до берегiв Індii, – що Магеллан годинами перебувае у товариствi лоцманiв i капiтанiв, надто тих, хто колись плавав по пiвденних морях. Але про що балакати мисливцям, як не про полювання, а мореплавцям – як не про моря i новi землi! Не викликае пiдозри i те, що в Tesoraria[30 - Скарбницi (порт.).], таемному архiвi короля Маноела, вiн вивчае усi secretissima[31 - Найсекретнiшi (лат.).] карти морських берегiв, портулани й записи у вахтових журналах, зробленi пiд час останнiх експедицiй до Бразилii. Та й що ж iще вивчати нiчим не зайнятому капiтану в довгi години дозвiлля, як не книги i повiдомлення про недавно вiдкритi моря i землi?

Швидше за все мiг би привернути до себе увагу новий друг, якого собi заводить Магеллан, бо чоловiк, на ймення Руi Фалейру, з яким вiн усе бiльше зближуеться, нестримний, нервовий, запальний книжник, з пристрасною балакучiстю, надмiрною самовпевненiстю i сварливою вдачею, здаеться, аж нiяк не пасуе до мовчазного, стриманого, вiдлюдного мореплавця i воiна. Але обдарування цих обох мужiв, що незабаром стали нерозлучними, саме завдяки повнiй протилежностi iхнiх характерiв, створюють певну, хоча й неминуче короткочасну гармонiю. Як для Магеллана найбiльшою пристрастю е подорожi по незвiданих морях i практичне дослiдження земного свiту, так само для Фалейру – абстрактне пiзнання землi та неба. Природжений теоретик, справжнiй кабiнетний учений, котрий нiколи не ступав на корабель, нiколи не покидав Португалiю, Руi Фалейру знае далекi небеснi й земнi траекторii лише з математичних розрахункiв, книг, таблиць i карт; одначе в цiй абстрактнiй сферi, як картограф i астроном, вiн вважаеться найбiльшим авторитетом. Вiн не вмiе ставити вiтрила, зате вiн винайшов власну систему розрахунку довгот, яка хоч i мае певнi вади, але охоплюе всю земну кулю i яка пiзнiше зробить Магеллановi вирiшальну послугу. Фалейру не вмiе стернувати, але виготовленi ним морськi карти, портулани, астролябii та iншi iнструменти, напевно, були найдосконалiшими навiгацiйними приладами того часу. Такий знавець, безперечно, неабияк прислужиться Магеллановi, iдеальному практику, единим унiверситетом якого були вiйни та морськi пригоди, котрий з астрономii i географii знае лише те, що сам пiзнав, у буквальному розумiннi, пiд час своiх мандрiв i завдяки цим мандрам. Саме завдяки повнiй протилежностi обдарувань i нахилiв обидва мужi напрочуд вдало доповнюють один одного, як теорiя доповнюе практику, як думка – дiло, як дух – матерiю.

До того ж у даному конкретному випадку iх еднае ще й часова спiльнiсть доль. Обидва цi – кожен по-своему – дивовижнi португальцi, iхне самолюбство однаково глибоко вражене самим королем, iм обом перешкоджають здiйснити справу всього iхнього життя. Руi Фалейру не один рiк домагаеться посади королiвського астронома, маючи на те, безперечно, бiльше право, нiж хтось iнший. Але як Магеллан своею мовчазною гордовитiстю, так само, мабуть, i Руi Фалейру розсердив двiр своiм бурхливим, уразливим i запальним норовом. Вороги називають його блазнем i, щоб поквитатися з ним руками iнквiзиторiв, поширюють чутку, буцiмто Фалейру у своiх дослiдженнях послуговуеться допомогою надприродних сил, буцiмто вiн заодно з самим дияволом. Отож обидва, i Магеллан, i Руi Фалейру, вiдстороненi вiд справ ненавистю й недовiрою спiввiтчизникiв, i цей зовнiшнiй гнiт ненавистi й недовiри внутрiшньо зближуе iх один з одним. Фалейру вивчае записи i плани Магеллана й дае iм наукове обгрунтування; точними, вивiреними за таблицями розрахунками вiн пiдтверджуе чисто iнтуiтивнi припущення Магеллана. І що частiше теоретик i практик порiвнюють своi спостереження, то пристраснiше iхне бажання здiйснити свiй проект так само спiльно, як вони його продумали i розробили. Обидва – теоретик i практик, – заприсягнувшись, дають один одному обiтницю до останньоi, вирiшальноi митi тримати в таемницi свiй задум i, в разi необхiдностi, навiть без сприяння батькiвщини, а то й на шкоду iй, завершити справу, яка мае належати не лише однiй Португалii, а й усьому людству.

Однак пора вже запитати: в чому, власне, полягае той таемничий задум, який Магеллан i Фалейру потай, мовби змовники, обговорюють пiд покровом королiвського палацу в Лiсабонi? Що нового i досi небувалого в ньому? Чим вiн такий важливий, що вони заприсягнулися своею честю тримати його в якнайсуворiшiй таемницi? Яка небезпека криеться в цьому проектi, що змушуе iх приховувати його, наче отруену зброю? Вiдповiдь на цi запитання спершу розчаровуе, бо новий проект е не що iнше, як та сама думка, з якою Магеллан свого часу повернувся з Індii i яку розпалював у ньому Серрано: досягти багатющих «Островiв прянощiв», пливучи не на схiд, навколо Африки, як це роблять португальцi, а з заходу, обiгнувши Америку. На перший погляд, в цьому проектi немае нiчого нового. Ще Колумб, як вiдомо, вирушив у плавання не для того, щоб вiдкрити Америку, про iснування якоi тодi ще нiхто не здогадувався, а щоб дiстатися берегiв Індii. І коли згодом увесь свiт, нарештi, переконався, що Колумб увiв себе в оману, – сам вiн нiколи не усвiдомлював своеi помилки i до останнього дня вiрив, що висадився в однiй з провiнцiй китайського богдихана, – Іспанiя, незважаючи на це випадкове вiдкриття, зовсiм не думала вiдмовлятися вiд пошукiв шляху в Індiю, навiть коли першi хвилини радостi змiнилися прикрим розчаруванням. Заява запального фантазера Колумба, що на Сан-Домiнго й на Еспаньйолi нiбито золото шарами залягае пiд землею, виявилася небилицею. Там не знайшли нi золота, нi прянощiв, анi навiть «чорноi слоновоi кiстки», оскiльки немiчнi iндiанцi не годилися в невiльники. Поки Пiсарро ще не пограбував скарбниць iнкiв, поки ще не почалася розробка срiбних копалень в Потосi, вiдкриття Америки не мало – в комерцiйному планi – нiякоi вартостi, й, жадаючи золота, кастiльцi не стiльки думали про колонiзацiю й пiдкорення Америки, скiльки про те, щоб, обiгнувши ii береги, чимскорiш дiстатися до райського краю коштовних каменiв та прянощiв. Згiдно з розпорядженням короля, робилися все новi й новi спроби обпливти цю заново вiдкриту terra firma[32 - Материк (лат.).], аби випередити португальцiв i першими добутися до самоi скарбницi Сходу – «Островiв прянощiв». Експедицii вирушали одна за одною, але невдовзi iспанцям, що продовжували шукати шлях до жаданоi Індii, довелося зазнати такого ж самого розчарування, як i португальцям, коли вони намагалися обiгнути Африку. Бо i ця дотепер незнана частина свiту, Америка, виявилася куди обширнiшою, нiж гадалося вiд самого початку. Всюди, на пiвднi i на пiвночi, де iхнi судна намагаються прорватися в Індiйський океан, вони наштовхуються на нездоланну перешкоду – земну твердiнь. Всюди, немов широка колода поперек дороги, лежить перед ними ця «перешкода», цей довжелезний континент – Америка. Один за одним знаменитi конкiстадори марно пробують щастя, силкуючись знайти де-небудь прохiд, протоку – paso, estrecho. Пiд час четвертого свого плавання Колумб повертае на захiд, сподiваючись повернутися додому через Індiю, й наштовхуеться на ту ж саму перешкоду. Експедицiя, в якiй бере участь Веспуччi, так само марно зондуе все узбережжя Пiвденноi Америки, «соn proposito di andare e scoprire un’ isola verso Oriente che si dice Melacha»[33 - З намiром пливти i вiдкрити розташований на сходi острiв, що йменуеться Малаккою (iт.).], щоб дiстатися до «Островiв прянощiв», себто Молуккських островiв. Кортес у четвертiй своiй «реляцii» урочисто обiцяв iмператору Карловi шукати прохiд бiля Панами. Кортереал i Кабот спрямовують своi судна аж до Льодовитого океану, сподiваючись виявити протоку на пiвночi, а Хуан де Солiс, розраховуючи вiднайти ii на пiвднi, пiднiмаеться далеко вгору по Ла-Платi. Та марно! Куди не кинься, i на пiвночi, й на пiвднi, в зонах вiчноi криги i в тропiчних широтах, скрiзь один i той самий непорушний вал – земля й камiння. Поволi починаеш втрачати останню надiю на те, що з Атлантичного океану можна пройти у той, iнший, який уперше побачив Нуньес де Бальбоа з панамських висот. Уже й космографи позначають на картах Пiвденну Америку як материк, що зрiсся з Пiвденним полюсом, уже багато суден зазнали невдачi пiд час цих безуспiшних пошукiв, уже й Іспанiя змирилася з думкою бути навiки вiдрiзаною вiд земель та морiв багатющого Індiйського океану, бо нiде, таки нiде не можна знайти жадане paso, з таким пристрасним бажанням розшукувану протоку.

І тодi, зовсiм несподiвано, цей невiдомий, непоказний капiтан Магеллан постае iз забуття свого iснування i з пафосом цiлковитоi впевненостi заявляе: «Протока мiж Атлантичним i Тихим океаном iснуе. Я переконаний в цьому i знаю, де саме, в якому мiсцi. Дайте менi флотилiю, i я вкажу це мiсце й зi сходу на захiд обiгну всю земну кулю».



От ми й пiдiйшли, власне, до самоi таемницi Магеллана, яка впродовж вiкiв не дае спокою вченим i психологам. Сам по собi, як сказано вище, проект Магеллана нiтрохи не вiдзначався оригiнальнiстю: по сутi, вiн ставив собi за мету те ж саме, що й Колумб, Веспуччi, Кортереал, Кортес i Кабот. Отже, новим у його задумi е не самий проект, а та приголомшлива iмперативна впевненiсть, з якою Магеллан твердить про iснування захiдного шляху в Індiю. Бо вiд самого початку вiн не говорить скромно, як iншi: сподiваюсь де-небудь знайти paso – протоку. Нi, вiн iз залiзною впевненiстю заявляе: «Я знайду paso. Бо я знаю, лише я один, що iснуе протока мiж Атлантичним i Тихим океаном, i я знаю, де саме менi ii шукати».

Але звiдки Магеллан – ось у чому загадка – мiг наперед знати, де знаходиться ця протока, яку даремно розшукували всi iншi мореплавцi? Сам вiн пiд час своiх подорожей нiколи навiть не наближався до берегiв Америки, як i його товариш Фалейру. Якщо вiн з такою певнiстю твердить про наявнiсть протоки, то, виходить, про ii iснування й географiчне положення вiн мiг довiдатись тiльки вiд якогось iз своiх попередникiв, що бачив цю протоку ipsis oculis. А якщо iнший мореплавець бачив ii до Магеллана, тодi Магеллан (яка вельми делiкатна ситуацiя!), виходить, зовсiм не уславлений першовiдкривач, яким його увiчнила iсторiя, а всього-на-всього плагiатор, узурпатор чужоi слави. Тодi Магелланову протоку так само несправедливо названо йменням Магеллана, як Америку несправедливо названо iменем Америго Веспуччi, бо вiн ii нiколи не вiдкривав.

Отже, таемниця Магеллановоi iсторii, власне, вичерпуеться одним запитанням: вiд кого i яким чином непримiтний португальський капiтан одержав такi надiйнi данi про iснування протоки мiж двома океанами, що зважився здiйснити те, що доти здавалося нездiйсненним, а саме навколосвiтне плавання? Першу згадку про те, на пiдставi яких даних Магеллан анiтрохи не сумнiвався в успiху своеi справи, ми завдячуемо Антонiо Пiгафеттi, найвiрнiшому його супутнику й бiографу, котрий повiдомляе: навiть коли вхiд до тiеi протоки уже був у них перед очима, нiхто в усiй флотилii не вiрив у те, що обидва океани можуть бути з’еднанi мiж собою. І тiльки Магеллан у ту мить лишався непохитним у своiй переконаностi, бо вiн, за його словами, достеменно знав про iснування цiеi, нiкому не вiдомоi протоки, i знав вiн це завдяки картi знаменитого космографа Мартiна Бегайма, яку свого часу розшукав у секретному архiвi португальського короля. Це повiдомлення Пiгафетти саме по собi видаеться цiлком правдоподiбним, оскiльки вiдомо, що Мартiн Бегайм аж до самоi смертi (1507) дiйсно був придворним картографом португальського короля. До того ж ми знаемо, що небалакучий шукач Магеллан завчасу добився доступу до цього секретного архiву. Однак цей Мартiн Бегайм – i тут розгадка головоломки стае ще бiльш захопливою – особисто не брав участi в жоднiй заморськiй експедицii i вражаючу звiстку про iснування paso в свою чергу мiг почути тiльки вiд iнших мореплавцiв. Виходить, що й у нього були попередники. Тодi знову напрошуеться запитання: хто ж були цi попередники, цi невiдомi мореходцi? Кого, нарештi, вважати першовiдкривачами? Чи правда, що якiсь iншi португальськi кораблi ще до виготовлення цих карт i глобусiв досягли таемничоi протоки, що з’еднуе Атлантичний океан з Тихим? І що ж? Неспростовнi документи свiдчать, що й справдi ще на початку столiття декiлька португальських експедицiй (одну з них супроводжував Веспуччi) обстежили узбережжя Бразилii, а може, й навiть Аргентини; отож саме вони й могли бачити paso.

Однак – виток за витком – постае ще одне запитання: як далеко дiйшли тi таемничi експедицii? Чи й справдi аж до самого проходу, до Магеллановоi протоки? Твер-дження про те, що iншi мореплавцi ще до Магеллана знали про iснування paso, довгий час грунтувалося на отому единому повiдомленнi Пiгафетти та на глобусi Йоганна Шенера, що зберiгся донинi й на якому, на превеликий подив, ще 1515 року, отже, задовго до вiдплиття Магеллана, було ясно позначено протоку на пiвднi (щоправда, зовсiм в iншому мiсцi, нiж насправдi). Проте вiд кого саме одержали цю iнформацiю Бегайм i нiмецький вчений, так i лишаеться нез’ясованим. Рiч у тiм, що в ту епоху Великих вiдкриттiв кожна нацiя з комерцiйних ревнощiв пильнувала за тим, аби результати експедицiй зберiгалися в суворiй таемницi. Вахтовi журнали капiтанiв, записи лоцманiв, карти i портулани слiд було негайно вiддавати до схову в лiсабонську Tesoraria. Своiм едиктом вiд 13 листопада 1504 року король Маноел пiд страхом смертноi кари заборонив «розголошувати данi про судноплавство потойбiч рiки Конго, аби чужоземцi не змогли скористатися з вiдкриттiв, зроблених Португалiею». Тож коли питання про прiоритет, здавалося б, вiдпало як абсолютно зайве, несподiвана знахiдка пiзнiшого часу пролила яснiсть на те, кому саме Бегайм i Шенер, а зрештою, й Магеллан завдячують своею обiзнанiстю. Ця знахiдка являе собою всього лиш нiмецьку брошурку, надруковану на препоганому паперi, пiд назвою «Copia der Newen Zeytung aufi Presillg Landt» («Копiя нових вiстей з Бразильськоi землi»); ця брошурка була донесенням, посланим на початку шiстнадцятого столiття з Португалii вiдомому торговельному дому Вельзерiв в Аугсбурзi одним з його португальських посередникiв. В ньому жахливою нiмецькою мовою повiдомляеться, що якесь португальське судно десь на сороковому градусi пiвденноi широти вiдкрило й обiгнуло cabo, себто мис, подiбний до мису Доброi Надii, i що за ним зi сходу на захiд простягаеться широка протока, яка нагадуе Гiбралтар i яка веде до iншого моря, так що цим шляхом дуже просто можна вийти до Молуккських островiв – «Островiв прянощiв». Таким чином, це повiдомлення незаперечно стверджуе, що Атлантичний i Тихий океани сполученi мiж собою – quod erat demonstrandum[34 - Що й потрiбно було довести (лат.).].

Тим самим загадка, здавалося б, нарештi, розв’язана, i Магеллана остаточно звинувачено в узурпацii, в плагiатi вiдкриття, зробленого до нього. Адже Магеллан, безперечно, мав бути обiзнаний з результатами тiеi експедицii, що передувала португальськiй, не згiрше, нiж отой безiменний аугсбурзький географ, котрий репрезентував iнтереси нiмецьких судновласникiв у Лiсабонi, а вiдтак вся його заслуга перед всесвiтньою iсторiею зводиться до того, що вiн завдяки своiй енергii зумiв зробити добре пильновану таемницю iстиною, яка так багато важить для всього людства. Отже, спритнiсть, вправнiсть, рiшучiсть у використаннi чужих досягнень – ось, мабуть, i вся таiна Магеллана.

Але – як не дивно – гвинт прокручуеться ще на один виток – постае ще одне, останне запитання. Адже нам сьогоднi вiдоме те, чого не знав Магеллан: учасники тiеi невiдомоi португальськоi експедицii насправдi й близько не пiдiйшли до Магеллановоi протоки, а iхнi повiдомлення, котрi Магеллан отак легко прийняв на вiру, як i, зрештою, Мартiн Бегайм та Йоганн Шенер, насправдi грунтувалися на непорозумiннi, на звичайнiсiнькiй оманi. Бо що саме могли бачити (тут ми пiдходимо до самоi сутi проблеми) отi мореплавцi на сороковому градусi пiвденноi широти? Що, власне, повiдомляе нам очевидець в «Newe Zeytung»? Лише те, що цi мореплавцi десь на сороковому градусi пiвденноi широти вiдкрили морську бухту, якою вони пливли два днi, так i не побачивши ii кiнця, i, врештi, потрапивши в шторм, змушенi були повернути назад. Отже, те, що вони бачили, було початком певного водного шляху, котрий, як iм гадалося, – лишень гадалося, – мав бути жаданою протокою, що з’еднувала Атлантичний океан з Тихим. Але ж справжня протока розташована – це вiдомо з часiв Магеллана – на п’ятдесят другому градусi пiвденноi широти. Що ж могли бачити тi невiдомi нам мореплавцi поблизу сорокового градуса? Щодо цього маемо досить обгрунтоване припущення. Бо той, хто вперше на власнi очi зачудовано споглядав неосяжнi, широченнi, наче море, простори Ла-Плати там, де вона впадае в океан, – тiльки той зрозумiе, що не випадково, ба навiть неминуче це велетенське рiчкове гирло можна прийняти за затоку, за море. І хi6a не природно, що мореплавцi, якi нiколи не зустрiчали в Європi такого велетенського потоку, побачивши цей неосяжний обшир, дочасно трiумфували, не сумнiваючись у тому, що це i е жадана протока, що сполучае обидва океани? Найкращим доказом того, що лоцмани, на яких посилаеться «Newe Zeytung», прийняли гiгантську рiку за протоку, служать отi згаданi нами карти, накресленi згiдно з iхнiми повiдомленнями. Бо коли б вони, тi невiдомi стерновi, просунувшись далi на пiвдень, знайшли, крiм Ла-Плати, справжню Магелланову протоку – справжне paso, вони мали б на своiх портуланах, а Шенер – на своему глобусi позначити також Ла-Плату, цього гiганта з-помiж усiх водних потокiв земноi кулi. Одначе нi на глобусi Шенера, нi на iнших вiдомих нам картах Ла-Плата не позначена, а на ii мiсцi, пiд тим самим градусом широти, нанесено мiфiчну протоку – paso. Отож питання повнiстю з’ясовано. Автори повiдомлення в «Newe Zeytung» щиросердо помилялися. Вони стали жертвою очевидноi i зрозумiлоi помилки, та й сам Магеллан не був чесним до кiнця, запевняючи, що у нього е достовiрнi данi про iснування paso. Просто вiн був уведений в оману самообманом iнших, коли, на основi iхнiх карт i повiдомлень, створював свiй грандiозний проект кругосвiтнього плавання. Омана, в яку вiн щиро повiрив i яку щиро перейняв, – ось у чому, врештi-решт, полягала таiна Магеллана.

Але негоже зневажати оману! Навiть iз найбезглуздiшоi омани, коли ii торкнеться генiй, коли нею керуватиме випадок, може прорости найвища iстина. Можна налiчити сотнi, тисячi вiдкриттiв у будь-якiй галузi знання, котрi виникли з хибних гiпотез. Нiколи Колумб не вiдважився б вийти в океан, коли б не iснувало карти Тосканеллi, яка до абсурду невiрно визначала контури земноi кулi й оманливо запевняла його, що вiн у найкоротший час дiстанеться схiдного узбережжя Індii. Нiколи Магеллан не зумiв би вмовити монарха надати йому ескадру, коли б не вiрив з такою нерозсудливою впертiстю помилковiй картi Бегайма i фантастичним повiдомленням португальських лоцманiв. Лише завдяки вiрi, що вiн – володар таемницi, Магеллан зумiв розгадати найбiльшу географiчну таiну свого часу. Лише тому, що вiн всiею душею вiддався скороминучiй самооманi, вiн вiдкрив неминущу iстину.




Ідея Магеллана здiйснюеться

20 жовтня 1517 р. – 22 березня 1518 р


Тепер Магеллан стоiть перед вiдповiдальним рiшенням. У нього е смiливий план, рiвного якому не виношуе в серцi жоден моряк його часу, до того ж у нього е впевненiсть – або йому здаеться, що вона е, – що завдяки своiй особливiй обiзнаностi цей план неминуче приведе його до мети. Але як здiйснити такий вельми недешевий i небезпечний задум? Його король вiдвернувся вiд нього, а на пiдтримку знайомих португальських судновласникiв вiн навряд чи може розраховувати: вони не насмiляться доручити командування ескадрою людинi, яка впала в немилiсть при дворi. Отож лишаеться один шлях: звернутися до Іспанii. Там, i тiльки там, може Магеллан розраховувати на пiдтримку, лише при тому дворi його особа може мати певну вагу, бо вiн не тiльки привезе з собою цiннi данi з лiсабонського Tesoraria, але наведе, що не менш важливо для задуманоi ним справи, докази моральноi правоти претензiй Іспанii. Його компаньйон Фалейру вирахував (так само неправильно, наскiльки неправильно був поiнформований Магеллан), що «Острови прянощiв» знаходяться не в межах португальських володiнь, а в зонi, вiдведенiй папою Іспанii, i тому е власнiстю iспанськоi, а не португальськоi корони. Найбагатшi у свiтi острови та найкоротший шлях до них пропонуе незнаний португальський капiтан у дар Карловi П’ятому; ось чому швидше, нiж деiнде, вiн може розраховувати на покровительство iспанського двору. Там, i тiльки там, вiн може здiйснити свiй найзаповiтнiший задум, справу свого життя, хоч йому i доведеться дорого заплатити за це. Бо, звернувшись до Іспанii, Магеллан знае, що йому доведеться, як власну шкiру, здерти з себе шляхетне португальське iм’я Магельянш. Португальський король неодмiнно пiддасть його опалi, i вiн на вiки заживе серед своiх спiввiтчизникiв сумноi слави запроданця – traidor, перебiжчика – transfuga. Та хiба можна порiвнювати добровiльне зречення Магеллана португальського пiдданства i його вiдчайдушний перехiд на чужоземну службу з поведiнкою Колумба, Кабота, Кадамости чи Веспуччi, котрi також водили флоти iнших держав у заморськi експедицii? Магеллан не тiльки полишае батькiвщину, але й – замовчувати це нiяк не можна – завдае iй шкоди, передаючи до рук найзаздрiснiшого суперника свого короля «Острови прянощiв», завойованi вже, як йому добре вiдомо, його спiввiтчизниками. Вiн чинить бiльш нiж смiливо, чинить непатрiотично, вивозячи за межi Португалii морськi таемницi, оволодiти якими йому вдалося лише завдяки доступу до лiсабонськоi Tesoraria. В перекладi на сучасну мову це означае, що Магеллан, португальський дворянин i колишнiй капiтан португальського флоту, скоiв злочин не менш тяжкий, анiж офiцер нашого часу, що передав мобiлiзацiйнi плани i секретнi карти генерального штабу сусiднiй державi-суперницi. Єдине, що якоюсь мiрою виправдовуе його непривабливий вчинок, е те, що вiн не прокрався через кордон, як боягузливий контрабандист, а перейшов на бiк супротивника з вiдкритим забралом, готовий до тiеi хули, яка чекала на нього.

Але для творчоi натури iснують iншi, вищi за суто нацiональнi, закони. Для того, хто творить, хто вершить вiдкриття чи дiяння, важливе для всього людства, справжньою вiтчизною стае не його рiдна земля, а його творiння. Врештi-решт, вiн вiдчуватиме вiдповiдальнiсть лише перед однiею iнстанцiею: перед своiм покликанням. Йому буде дозволено скорiше знехтувати нацiональними, тимчасовими iнтересами, нiж внутрiшнiм обов’язком, покладеним на нього його особливою долею та його особливим обдарованням. Пiсля багатьох рокiв вiрностi своiй батькiвщинi Магеллан, проживши пiвжиття, зрозумiв, яку справу йому належить звершити. І тiльки через те, що батькiвщина вiдхилила його пропозицiю, вiн змушений був зробити своею новою батькiвщиною свiй задум. Рiшуче жертвуе вiн своiм iменем, своею громадянською честю, аби воскреснути i розчинитися у своему задумi й у безсмертному дiяннi.



Час вичiкування, терпiння i роздумiв для Магеллана закiнчився. Восени 1517 року його вiдчайдушне рiшення втiлюеться в життя. Залишивши на якийсь час у Португалii свого менш вiдважного партнера Фалейру, Магеллан переходить рубiкон свого життя – iспанський кордон.

20 жовтня 1517 року разом зi своiм невiльником Енрiке, котрий уже довгi роки, наче тiнь, супроводжував його, вiн прибувае до Севiльi. Щоправда, Севiлья на той час не була резиденцiею нового короля Іспанii Карлоса Першого, якого ми як володаря Старого й Нового Свiту величаемо Карлом П’ятим. Вiсiмнадцятилiтнiй монарх щойно прибув iз Фландрii в Сантандер, зупинившись тут по дорозi до Вальядолiду, де з середини листопада мае намiр розташувати свiй двiр. І все ж години чекання Магеллан нiде не змiг би провести краще, нiж у Севiльi, бо ця гавань – порiг до новоi Індii; саме вiд берегiв Гвадалквiвiра бiльшiсть кораблiв вирушають на захiд, а наплив купцiв, капiтанiв, маклерiв та агентiв там настiльки великий, що король велить заснувати в Севiльi власну торговельну палату, знамениту Casa de Contrataciоn, яку ще називають Індiйською палатою – Dorn us indica, або Casa del Oceano. У нiй зберiгаються всi документи й карти, записи i донесення купцiв та мореплавцiв. («Habet rex in са urbe ad oceana tantum negotia domum erectum ad quam luutes redeuntesque visitores confluunt»)[35 - Король заснував у цьому мiстi, розташованому бiля океану, торговельну палату, куди стiкалися вiдвiдувачi, як тi, що вирушали в дорогу, так i тi, що поверталися (лат.).].

Індiйська палата е водночас товарною бiржею i судновим агентством – найслушнiше було б назвати ii палатою морськоi торгiвлi, бюро довiдок i консультацiй, де пiд наглядом властей домовляються, з одного боку, дiлки, що фiнансують експедицii, з iншого – капiтани, котрi бажають iх очолити. В усякому разi, кожний, хто мае намiр здiйснити нову експедицiю пiд iспанським прапором, мусить спершу звернутися в Casa de Contrataciоn i одержати там дозвiл або пiдтримку.

Найкращим доказом того, що Магеллан мае незвичайну витримку, як нiхто умiе мовчати й вичiкувати, е те, що вiн не квапиться зробити цей неминучий крок. Вiльний вiд фантазерства, розпливчатого оптимiзму й марнославноi самоомани, зате завжди здатний усе точно розрахувати, психолог i реалiст, Магеллан наперед зважив своi шанси i визнав iх замалими. Вiн знае, що дверi до Casa de Contrataciоn розчиняться перед ним лише тодi, коли не вiн, а iншi руки натиснуть на клямку. Бо вiн сам – хто його тут знае? Те, що Магеллан сiм рокiв плавав по схiдних морях, воював пiд проводом Алмейди i Албукерке, не багато важить у мiстi, чиi таверни i шинки аж кишать вiдставними aventiirados i desperados, де ще живi капiтани, що плавали пiд проводом Колумба, Кортереала й Кабота. Те, що вiн прибув iз Португалii, де король не захотiв доручити йому хоч якусь справу, що вiн емiгрант, точнiше кажучи, навiть перебiжчик, також не найкраща рекомендацiя для нього. Нi, в Casa de Contrataciоn йому, нiкому не вiдомому, безiменному fuoroscito[36 - Виходець з чужоi краiни (iсп.).], не виявлять довiри; тому Магеллан поклав собi поки що зовсiм не переступати ii порога. Вiн мае неабиякий досвiд i знае, що саме виручае в таких випадках. Перш за все, як кожен прожектер, вiн повинен заручитися зв’язками i «рекомендацiями», повинен забезпечити собi пiдтримку можновладцiв, перш нiж розпочати переговори з тими, в чиiх руках влада i грошi.

Одним iз таких необхiдних знайомств завбачливий Магеллан, мабуть, заручився ще в Португалii. Так чи iнакше, йому вiдразу ж улаштували сердечний прийом у домi Дiего Барбоси, котрий багато рокiв тому так само вийшов з португальського пiдданства i ось уже протягом чотирнадцяти рокiв обiймае на iспанськiй службi значну посаду алькальда арсеналу. Маючи глибоку пошану всього мiста, кавалер ордена Сант-Яго, Барбоса – iдеальний поручитель для щойно прибулого португальця. За деякими даними, Барбоса й Магеллан були пов’язанi кревними узами; але тiснiше, нiж будь-яка спорiдненiсть, цих мужiв вiд першоi хвилини еднае та обставина, що Дiего Барбоса ще задовго до Магеллана плавав до берегiв Індii. Його син, Дуарте Барбоса, успадкував вiд батька любов до пригод. Вiн також уздовж i впоперек обходив iндiйськi, перськi й малайськi моря i навiть написав вельми популярну в тi часи книжку «O livro de Duarte Barbosa»[37 - «Книга Дуарте Барбоси» (iсп.).]. Цi трое чоловiкiв одразу стали друзями. Бо коли нинi колонiальнi офiцери чи солдати, якi пiд час вiйни воювали на однiй дiлянцi фронту, об’еднуються на все життя в гiльдii, то наскiльки ж ближчими, згуртованiшими мали почуватися два-три десятки морякiв-ветеранiв, яким чудом пощастило лишитися живими й повернутися додому з усiх цих згубних, смертельно небезпечних подорожей! Барбоса якнайгостиннiше пропонуе Магеллану поселитися у нього в домi. Пройшло зовсiм небагато часу, i дочка Барбоси, Беатриса, вiдчула симпатiю до цього тридцятисемилiтнього енергiйного, iмпозантного чоловiка. Ще до кiнця року Магеллан назве себе зятем алькальда i тим самим здобуде в Севiльi певне становище й надiйну опору. Втративши права громадянства в Португалii, вiн знову здобув iх в Іспанii. Вiдтепер вже нiхто не дивиться на нього, як на зайду, його вважають за vecino de Sevilla – жителя Севiльi. З такою рекомендацiею – дружбою i майбутнiм порiдненням з Барбосою, забезпечений посагом дружини, який складав шiстсот тисяч мараведi, Магеллан може тепер, не вагаючись, переступити порiг Casa de Contrataciоn.

Про переговори, якi вiн там вiв, i про прийом, виявлений йому, не збереглося нiяких достовiрних даних. Ми не знаемо, в якiй мiрi Магеллан, зв’язаний клятвеним словом з Руi Фалейру, розкрив тiй комiсii свiй задум, i, очевидно, лише по аналогii – досить iрубiй – з Колумбом хтось придумав, що комiсiя рiзко вiдкинула i навiть висмiяла його пропозицii. Достовiрним е хiба що те, що Casa de Contrataciоn не захотiла чи не могла на свiй страх i ризик вкладати кошти в затiю цього незнайомого чужоземця. Знавцi своеi справи за професiйною звичкою з недовiрою ставляться до всього незвичного, отож i цього разу одне з найвирiшальнiших досягнень в iсторii людства було здiйснено не за пiдтримки авторитетних установ, а без iхньоi участi i всупереч iм.



Індiйська палата, ця найважливiша iнстанцiя, не пiдтримала Магеллана. Найпершi ж дверi з-помiж багатьох iнших, що ведуть до приймальнi короля, не розчинилися перед ним. Без сумнiву, то був один з найпохмурiших днiв для Магеллана. Виходить, дарма вiн приiхав сюди, марнi рекомендацii, марнi запропонованi ним розрахунки, марнi пишномовство i гарячковiсть, якi, всупереч його внутрiшнiй волi, вочевидь, таки проявилися: всi його аргументи так i не змогли переконати трьох членiв комiсii, трьох професiоналiв, пройнятися довiрою до його проекту.

Але на вiйнi частенько трапляеться так, що полководець, вважаючи себе переможеним, уже наказуе сурмити вiдступ, уже збираеться покинути поле бою, i тут з’являеться гонець i ангельськими устами повiдомляе, що ворог вiдступив, пiшов з поля бою, отже, визнав себе переможеним. Тодi – якась мить, одна-едина мить, i шалька терезiв з темноi безоднi сягае до вершини щастя. Схожу мить уперше переживае Магеллан, неждано-негадано довiдавшись, що на одного з трьох членiв комiсii, який разом з iншими – як йому здалося, з невдоволенням i неприязню – вислухав проект, i останнiй справив на нього сильне враження, i що Хуан де Аранда, фактор, керуючий справами Casa de Contrataciоn, дуже хотiв би приватним способом докладнiше ознайомитися з цим надзвичайно цiкавим i, на його думку, багатообiцяючим планом, тож вiн просить Магеллана вийти на нього.

Те, що окриленому Магеллану видаеться волею небесною, насправдi мае доволi земне пiдгрунтя. Хуан де Аранда, як i всi iмператори й королi, капiтани й торговцi того часу, думае (як би зворушливо це не зображалося в наших iсторичних творах для юнацтва) зовсiм не про географiчнi вiдкриття i не про щастя людства. Не великодушнiсть i не щире захоплення роблять Аранду покровителем цього плану; керуючий справами Casa de Contrataciоn як дiлок-професiонал у пропозицii Магеллана, безперечно, нюхом вiдчув вигоду. Чимось таки iмпонував цьому досвiдченому знавцю невiдомий португальський капiтан – чи то ясною аргументацiею, чи тим, як мужньо, впевнено вiн тримався, чи, нарештi, вiдчутною внутрiшньою переконанiстю, так чи iнакше, але Аранда, може, розумом, а може, одним лише iнстинктом уловив за величнiстю задуму неабияку комерцiйну вигоду. Те, що вiн як офiцiйна особа, як королiвський чиновник вiдхилив пропозицiю Магеллана як невигiдну для iспанськоi корони, не перешкодило Арандi домовитися з ним як приватнiй особi, «вiд себе», як то кажуть на дiловому жаргонi, взятися за фiнансування його проекту або хоча б заробити свою частку за посередництво при цьому фiнансуваннi. Дуже чесним чи коректним такий спосiб дii – в ранзi королiвського, придворного чиновника вiдхилити проект, а як приватна особа з-пiд поли пiдтримувати його – навряд чи можна назвати; i справдi, згодом Casa de Contrataciоn порушила проти Хуана де Аранди справу за фiнансову участь у цьому проектi.

Однак Магеллан вчинив би зовсiм нерозумно, якби зважив на моральнi сумнiви щодо особи Аранди. Тепер вiн мусить запрягтися i, що б там не було, рухати задуману справу далi, й у цьому своему критичному становищi вiн, очевидно, довiрив Хуану де Арандi iз своеi спiльноi з Руi Фалейру «таемницi» бiльше, нiж це дозволяла iх взаемна клятва. На превелику радiсть Магеллана, Аранда, не вагаючись, пристае до його плану. Певна рiч, перш нiж укласти кошти в цю ризиковану справу зовсiм незнайомоi йому людини i пiдтримати ii своiм впливом, вiн робить те, що зробив би на його мiсцi, i навiть у наш час, кожен досвiдчений комерсант: насамперед наводить у Португалii довiдки, наскiльки можна довiряти Магеллану i Фалейру. Особа, до якоi вiн звертаеться з секретним запитом, не хто iнший, як Христофор де Аро, котрий свого часу фiнансував першi експедицii на пiвдень Бразилii й мае у своему розпорядженнi найповнiшi данi про рiзнi експедицii й рiзних людей. Його вiдгук – знов-таки щаслива випадковiсть! – виявився якнайсприятливiшим: Магеллан – досвiдчений, випробуваний моряк, Фалейру – видатний космограф.

Отже, останню пiдводну перешкоду подолано. Вiд цiеi години керуючий справами Індiйськоi палати, чие слово в питаннях мореплавства вважаеться при дворi вирiшальним, твердо вирiшив дати хiд справам Магеллана, а значить, i своiм власним. Дотеперiшне товариство – Магеллан i Фалейру – поповнюеться ще одним, третiм учасником; у цьому трiумвiратi Магеллан замiсть основного капiталу вкладае свiй практичний досвiд, Фалейру – знання теорii, а Хуан де Аранда – своi зв’язки. З тiеi хвилини, як Магелланiв задум став особистою справою Аранди, той уже не пропускав жодноi нагоди. Не вагаючись, вiн пише докладного листа державному канцлеру Кастилii, в якому викладае важливiсть цього проекту й рекомендуе Магеллана як людину, «яка може зробити Вашiй свiтлостi великi послуги». Далi вiн веде переговори з окремими членами королiвськоi ради i таким чином добиваеться аудiенцii для Магеллана. Бiльше того, запопадливий посередник не тiльки зголошуеться особисто супроводжувати Магеллана до Вальядолiда, але й оплачуе йому всi витрати на дорогу й перебування там. Вiтер змiнився так швидко, що це перевершило навiть найсмiливiшi сподiвання Магеллана. За якийсь мiсяць вiн досяг в Іспанii бiльше, нiж у себе на батькiвщинi за десять лiт самовiдданоi служби. Й тепер, коли дверi королiвського палацу вже вiдчинилися перед ним, вiн пише Фалейру, щоби той, не гаючи часу, поспiшив у Севiлью: все йде якнайкраще.



Здавалося б, славний астролог мав би щиро порадiти несподiваному успiху товариша i з удячнiстю стиснути його в обiймах. Але в життi Магеллана – це ритмiчне чергування супроводжуватиме його й надалi – не бувае й дня без грози. Вже той факт, що внаслiдок успiшноi iнiцiативи Магеллана вiн, Руi Фалейру, опинився на задньому планi, мабуть, озлобило цю людину з тяжкою, холеричною, вразливою вдачею. Проте обурення цього вкрай безпорадного в земних дiлах звiздаря досягае межi, коли вiн узнае, що Аранда взявся ввести Магеллана в королiвський палац не просто з альтруiстичних мiркувань, а з розрахунку на участь у майбутнiх прибутках.

Вiдбуваються бурхливi сцени. Фалейру звинувачуе Магеллана, що той порушив дане ним слово i без його згоди видав «таемницю» третiй особi. У нападi iстеричного гнiву вiн вiдмовляеться здiйснити поiздку в Вальядолiд разом з Арандою, хоча останнiй уже оплатив усi витрати. Через нерозважливу впертiсть Фалейру вся задумана справа вже була пiд загрозою, коли раптом Аранда одержуе радiсну звiстку iз королiвського двору: король готовий дати аудiенцiю. Починаеться запальний торг чи то пак дводеннi переговори щодо комiсiйноi винагороди, i лише в останню хвилину, майже бiля самоi мiськоi брами Вальядолiда, трiйця доходить нарештi згоди. Ще й не починалися лови, а шкуру ведмедя уже чесно подiлено. Арандi за його посередницьку дiяльнiсть мае дiстатися восьма частина майбутнiх прибуткiв (з яких Аранда, зрештою, як Магеллан i Фалейру, не побачить нi гроша), i це не надто висока плата за послуги цього розумного, енергiйного чоловiка. Вiн знае ситуацiю i вмiе долати труднощi. Перш нiж iти до короля, який ще не вмiе як слiд користуватися своею необмеженою владою, треба здобути прихильнiсть королiвськоi ради.

Магелланiв проект i на цей раз, здавалося, був приречений на невдачу. Трое з чотирьох членiв королiвськоi ради – кардинал Адрiан Утрехтський, друг Еразма i майбутнiй папа, далi королiвський вихователь старезний Гiйом де Круа i канцлер Соваж – нiдерландцi; iхнi погляди зверненi насамперед до Нiмеччини, де iспанський король Карлос найближчим часом мае одержати iмператорську корону й завдяки цьому зробити Габсбургiв володарями всього свiту. Цi феодальнi аристократи i книголюби-гуманiсти мало зацiкавленi у проектi, в разi успiху якого виграе виключно одна Іспанiя. Єдиним iспанцем у королiвськiй радi й до того ж единим з ii членiв, хто, будучи попечителем Casa de Contrataciоn, знався в питаннях мореплавства, за фатальним збiгом обставин виявився не хто iнший, як уславлений, точнiше, сумнозвiсний кардинал Фонсека, епископ Бургоський. Далебi Магеллан мав добре злякатися, коли Аранда вперше назвав йому це iм’я, бо кожний моряк знае, що у Колумба до останнiх його днiв не було ворога запеклiшого, нiж оцей практичний i меркантильний кардинал, котрий з глибокою недовiрою ставився до будь-якого фантастичного плану. Але Магеллановi нiчого втрачати, вiн мусить тiльки виграти: сповнений рiшучостi, з високо пiднятою головою стае вiн перед зiбранням королiвських радникiв, аби захистити свiй задум i домогтися його здiйснення.



Про те, що саме вiдбувалося на тому вирiшальному для Магеллана засiданнi ради, у нас е суперечливi i, з огляду на це, ненадiйнi данi. Не викликае сумнiву лише одне: в поставi цього жилавого засмаглого чоловiка, в його мовi було щось таке, що вражало з першоi ж хвилини. Королiвським радникам одразу стае ясно: цей португальський капiтан не з тих пустодзвонiв i фантазерiв, котрi пiсля успiху Колумба сотнями оббивають пороги королiвського палацу й докучають своiми проектами. Цей чоловiк справдi глибше, нiж iншi, проник на схiд, i, коли вiн розповiдае про «Острови прянощiв», про iхне географiчне положення, iхнi клiматичнi умови, iхне нечуване багатство, його данi завдяки знайомству з Вартемою i дружбi з Серрано виявляються достовiрнiшими, нiж данi всiх iспанських архiвiв. Але Магеллан ще не пустив у хiд головних козирiв. Знаком вiн велить своему невiльниковi Енрiке, вивезеному з Малакки, вийти наперед. З неприхованим подивом королiвськi радники дивляться на тендiтного, стрункого малайця: людини цiеi раси вони досi не бачили. Розповiдають, нiбито Магеллан привiв iз собою ще й невiльницю, привезену з Суматри, i коли вона заговорила, защебетала незрозумiлою мовою, то здалося, нiби до королiвськоi аудiенц-зали впурхнула барвиста колiбрi. Насамкiнець, як найвагомiший доказ, Магеллан зачитуе деякi мiсця з листiв свого друга Франсiшку Серрано, нинi великого вiзира Тернате, зокрема ось такi слова: «Тутешнi землi обширнiшi й багатшi, нiж свiт, що його вiдкрив Васко да Гама».

Тiльки тепер, пробудивши iнтерес високих панiв, Магеллан переходить до своiх висновкiв i вимог. Як вiн уже повiдомив, «Острови прянощiв» iз своiми незлiченними скарбами розташованi так далеко на схiд вiд Індii, що намагатися досягти iх зi сходу, як це роблять португальцi, спершу обiгнувши Африку, затим усю Індiйську затоку, а потiм ще й Зондське море, – означае робити зайвий гак. Набагато надiйнiше пливти iз заходу, тим паче, що саме цей напрямок визначив iспанцям найсвятiший папа. Щоправда, впоперек цього шляху, мовби велетенська колода, лежить нововiдкритий континент – Америка, котрий нiбито, як помилково вважають, не можна обiгнути з пiвдня. Однак вiн, Магеллан, мае точнi данi про те, що там е прохiд – paso, estrecho, i вiн обiцяе цю таемницю, вiдому лише йому i Руi Фалейру, поставити на службу iспанськiй коронi, якщо йому дадуть флотилiю. Тiльки обравши цей, Магелланiв шлях, Іспанiя зможе випередити португальцiв, якi вже нетерпляче простягають руки до цiеi скарбницi свiту, i тодi – низький уклiн у бiк слабосилого, блiдого юнака з випнутою «габсбурзькою» губою – його величнiсть король, уже тепер один з наймогутнiших монархiв своеi доби, заволодiвши тiею скарбницею, стане ще й найбагатшим володарем на землi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-cveyg/magellan-amerig-o-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Плавати по морю необхiдно (лат.).




2


Арабський або iндiйський (лат.).




3


Щасливоi Аравii (лат.).




4


Пiвденноi землi (лат.).




5


Великий географ (лат.).




6


В зародку (лат.).




7


Невiдоме море (лат.).




8


Пустинноi Лiвii (лат.).




9


Компаснi морськi карти XIII–XVI столiть.




10


Плавати по морю необхiдно, берегти життя не так уже й потрiбно (лат.).




11


Заднiм числом (лат.).




12


Щасливий володар (лат.).




13


Похмурий океан (iт.).




14


Новий Свiт (лат.).




15


Островiв прянощiв – Молуккських островiв (iсп.).




16


Дев’ять одiрвалися вiд ескадри пiд час шторму.




17


На власнi очi (лат.).




18


Золотий Херсонес (лат.).




19


Глава свiту (лат.).




20


Їх зустрiли i прийняли з любов’ю, почестями i щедрiстю (iсп.).




21


Митниця (порт.).




22


Колишнiй (фр.).




23


Самотньо (лат.).




24


Блаженного байдикування (iт.).




25


Щасливий (порт.).




26


Молодший дворянин (порт.).




27


Зброеносець (порт.).




28


Рицар (порт.).




29


На серединi життя (лат.).




30


Скарбницi (порт.).




31


Найсекретнiшi (лат.).




32


Материк (лат.).




33


З намiром пливти i вiдкрити розташований на сходi острiв, що йменуеться Малаккою (iт.).




34


Що й потрiбно було довести (лат.).




35


Король заснував у цьому мiстi, розташованому бiля океану, торговельну палату, куди стiкалися вiдвiдувачi, як тi, що вирушали в дорогу, так i тi, що поверталися (лат.).




36


Виходець з чужоi краiни (iсп.).




37


«Книга Дуарте Барбоси» (iсп.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения